Серед всіх тіней (початок)

As far as long shadows go, you're the dark side of the moon.

 Серед всіх тіней, ти—темна сторона Місяця (американська приказка)

Тут завжди панує ніч. Навіть коли над обрієм сходить Сонце, як полум'яна кулька, підсвічена синім галом, небо залишається чорним. Тут все одно бачиш яскраві зірки, наче дивишся на темну воду на поверхні ставка…

  Перші кроки тут завжди схожі на ті, які робиш уві сні — непевно, боязко, обережно крокуєш м'яким сипучим ґрунтом, наче йдеш  по мокрому піску... З кожним кроком твої ноги по щиколотку грузнуть у щільному шарі пилу. Пил підіймається до колін клубами білястого диму та осідає дрібними цяточками, які, наче крихітні зірочки, виблискують у зоряному сяйві...

 У перші дні ти відчуваєш ейфорію — відчуття неймовірного захоплення, що ти тут, під цим чорним небом, де завжди сяють зірки. Здається, що вони  висять так близько, що їх можна впіймати рукою, лише підстрибнувши високо у небо. А стрибок у висоту може сягати десяти—дванадцяти метрів. Це висота даху п'ятиповерхівки, якби ти був на Землі. Тут ти легко можеш підіймати однією рукою вагу до пів центнера, та до двох—трьох центнерів двома руками. Тут кожен може відчути себе суперменом…

А потім різко згасають усі яскраві враження — і все навкруги стає звичним, сірим та нудним. Ейфорія згасає, як згасає багаття, у яке підкинули забагато дров. І тебе охоплює хандра — вона як хижа кішка очікувала на мишу у засідці. І тебе дратує все — цей білий ґрунт під ногами, що світиться у зоряному сяйві мертво—блідим світлом, це вугільно—чорне небо з рідкісними цяточками зірок. Коли  побачиш у небі блакитну пляму, яка сходить над небосхилом, то хочеться гукнути у відчаї: "Заберіть мене додому!"

***

Іван Буткевич, молодий геолог та мінералог, відчув всі ці враження та перепади настрою повною мірою впродовж неповних шести днів, перебуваючи на адаптації у санаторії для новоприбулих співробітників. А на сьомий день до нього на комунікатор на смартгодинник прийшло повідомлення, що ціль його відрядження змінено, і замість станції  Птолемей у Морі Спокою він має прибути на станцію Кеплер, розташовану в однойменному кратері між морем Розуміння та Океаном Бурі. 

— Що за чортівня? — вигукнув Іван, й ще раз уважно подивився повідомлення.

У кінці повідомлення він помітив строку написану курсивом:

"Якщо  у вас будуть питання, без вагань вийдіть на зв'язок з нами у будь—який зручний для вас час за кодом moonstone_found@84855535" 

Питання у нього виникли. Багато різних питань. Але спочатку він набрав номер агенції "MoonShine", яка відправляла його сюди. Йому відповів лише автовідповідач, що лінію зайнято, і він мусить почекати десять хвилин. Чекати йому не хотілося. Зітхнувши, Іван набрав вказаний номер. У віконці "адресат" засвітився індикатор "доступний відеозв'язок", і він натиснув зелену цятку, підтверджуючи з'єднання. На екрані з'явився андроїд. Назвавши своє ім'я, прізвище та номер соціального страхування, Іван отримав у відповідь "чекайте, я з'єднаю вас з босом".  Довго чекати не довелося: на екрані з'явилася широченна вгодована пика із довгим гачкуватим носом, як у хижого птаха. Очі за товстими окулярами — широкі,  жовто—карого кольору, глибоко посаджені, нагадували очі сови. Типовий капіталіст зі старих карикатур минулого століття.

— Вітаю вас, я містер Вільфрід Бутера, директор із роботи з людськими ресурсами корпорації Мунстоун Фаундейшн. Ви маєте питання до нас?

— Так, маю! — різко відповів Іван, ледь стримуючи своє роздратування. — Я укладав контракт із Вьюсонік Експлорейшн, і не розумію, якого біса мені пропонують змінити точку призначення і летіти на якусь іншу станцію?

—  Мені вже передали ваше звернення, містер… Джон Бутчежич — відповів чоловік, глянувши кудись вбік.

—  Моє ім'я Іван Буткевич! — сердито поправив його Іван, —  і як громадянин ЄС, маю право знати, якого біса ви хочете від мене!

— Звісно, ви маєте право знати, чого ми хочемо від вас, — перервав його містер Бутера. — Вислухайте спочатку мене, потім можете ставити ваші питання!

Іван витер піт з лоба та зітхнув, намагаючись заспокоїтися.

— Почну з того, що ми давно співпрацюємо із Вьюсонік Експлорейшн, — сказав містер Бутера. — Ми обмінюємось із ними певною інформацією. Наш скаут знайшов вашу заявку на роботу, і ваш бекграунд нас дуже зацікавив. Нас цікавлять люди із нестандартною освітою, яка має кілька суміжних галузей знань та додаткові навички. І ми можемо запропонувати значно вищу зарплату, премії та бонуси. А також — кращі умови праці, ніж вам пропонували наші партнери. Звісно, ваше право відмовитися або погодитися. Однак, попереджаю, що в разі відмови ви тут затримаєтеся ще щонайменше на два тижні. Вам доведеться пройти процедуру бідингу із ініційної фази…

—  Я розумію, — перервав його Іван. — Але я уже уклав контракт і чекав лише на закінчення адаптації та рейс шатлу…

— Ми викупили ваш контракт, — сказав Бутера. — Отже, ви маєте сісти на інший рейс і летіти туди, куди вам запропонує наша компанія. Даю слово, ви про це не пожалкуєте! Хочете я назву вам суму вашого окладу?

І він назвав суму. Від того, що він почув, Іван ледь не підскочив на місці. Це було у два рази більше, ніж йому пропонував Вьюсонік Експлорейшн. А ще бонуси. Безкоштовне обладнання, скафандри, спортивний комплекс, страхування, лікування та багато інших "плюшок", які "партнери" і не думали пропонувати. Занадто, аж занадто заманливо, щоб прямо відразу відмовитися ...

"Щось занадто добре, щоб не обійшлося без якогось підступу," — подумав про себе Іван. — "Як кажуть, безкоштовний сир лише у мишоловці. Щось тут не так. Чому вони викупили мій контракт  і пропонують суму вдвічі більшу? Може, тут замішане щось не дуже законне? Або вони щось мутять із контрабандою… Але… Я так хотів продовжити навчання у МТІ, та й сестрі треба отримати гарну освіту. Вона теж мріяла про космос. А без операції їй не дозволять навіть на орбіту злітати. Отже, мушу погодитися. Принаймні, впродовж випробного терміну  я матиму право розірвати контракт, якщо мені щось не сподобається…"