Розділ 7.

Ранок починався напрочуд світло. Анна прокинулася ще до будильника, розплющила очі й відчула, як крізь фіранки пробиваються промені сонця, ніби хтось тихо розбудив її дотиком тепла. Вона ще кілька хвилин лежала, вдивляючись у стелю, й усміхалася сама до себе: сьогодні на диво легко було підніматися. Жодної важкості в тілі, жодної втоми після вчорашнього дня. Лише відчуття, що попереду чекає щось хороше.

Вона піднялася з ліжка, розчесала волосся, зібрала його в охайний хвіст і підійшла до шафи. Довго не роздумувала, що вдягати: світла блузка, улюблені джинси й нові кеди — простий, але такий рідний образ, у якому вона почувалася вільно. У дзеркалі віддзеркалилася усміхнена дівчина з легким рум’янцем на щоках, і Анна навіть сама собі здалася трохи іншою — не такою задумливою, як зазвичай.

На кухні вже пахло кавою і свіжими тостами. Мама метушилася біля плити, батько перегортав газету, а Андрій стояв біля шафи й шукав щось у верхніх полицях. Коли Анна зайшла, усі троє одночасно підняли на неї погляди, і в їхньому «Доброго ранку!» відчувалася якась справжня домашня злагода.

— Ти сьогодні якась занадто весела, — підмітив батько, опустивши газету. — Не контрольна, часом?

— Ні, — засміялася Анна. — Просто гарний настрій.

— Оце підхід, — кивнула мама. — Якби всі прокидалися з гарним настроєм, світ був би кращим.

Андрій тим часом нарешті дістав банку з какао й тріумфально підняв її над головою.

— Я ж казав, що вона не зникла! — вигукнув він.

Анна пирснула зі сміху:

— Ти ніби якийсь археолог, що знайшов скарб.

— Та то й є скарб, — серйозно відповів брат і почав насипати порошок у чашку. — А ти що, думала, я можу обійтися без какао зранку?

Вони сіли всі разом за стіл. Сніданок був простий, але смачний: тости з джемом, яєчня, трохи фруктів. Мама час від часу поправляла тарілки, ніби їй важливо було, щоб усе виглядало ідеально. Тато розповідав анекдот, який почув від колеги, і навіть Андрій, який зазвичай лише хмикав у відповідь, сьогодні сміявся щиро.

Анна ловила ці миті й відчувала, як усередині зростає тепло. Їй подобалося, що вони сидять разом, що немає сварок, ніхто нікуди не поспішає. Але разом із тим у глибині душі залишався тихий смуток — думка про те, що зовсім скоро ці сніданки можуть стати лише спогадом. Адже Іспанія наближалася, хоч вона й намагалася не думати про це щосекунди.

— Я відвезу тебе сьогодні, — сказав Андрій, коли всі доїли й зібрали тарілки. — У мене все одно дорога повз твою школу.

— Справді? — здивувалася Анна.

— Ну, а що? — він підняв брови. — Ти хіба проти?

— Та ні, просто... рідко таке буває, — зізналася вона й усміхнулася.

Через кілька хвилин вони вже виходили з дому. Сонце світило яскравіше, ніж учора, на асфальті виблискували краплі після нічного дощу, а повітря пахло свіжістю. Андрій відкрив двері машини, пропустив Анну всередину й сам сів за кермо.

Дорога була спокійною. Машина м’яко котилася вулицями, за вікном пропливали знайомі будинки, лавки, дитячий майданчик, де колись вони разом каталися на гойдалках. Анна дивилася у вікно й мовчала, але Андрій відчув це й вирішив заговорити.

— Ну що, як перший тиждень навчання? — кинув він, перемикаючи передачу.

— Нормально, — відповіла Анна. — Я думала, буде гірше.

— Ага, ти завжди так думаєш, — посміхнувся брат. — Насправді ти сильніша, ніж здаєшся.

Анна подивилася на нього з подивом. Не щодня він говорив такі слова.

— Ти серйозно?

— Авжеж, — кивнув Андрій. — Просто іноді ти надто сумніваєшся в собі.

Вона хотіла щось відповісти, але проковтнула слова. Усередині стало трохи тепло й трохи боляче водночас. Бо він не знав головного — що скоро вона поїде.

— Андрію, а якщо... — почала вона, але вчасно зупинилася.

— Якщо що? — він кинув на неї швидкий погляд.

— Та нічого, — швидко усміхнулася вона. — Просто думки всякі.

Він знизав плечима й знову зосередився на дорозі.

Коли вони під’їхали до школи, Анна відчула, як серце закалатало сильніше. Машина зупинилася біля воріт, і діти вже юрмилися на подвір’ї. Вона відчинила двері й вийшла, а Андрій опустив скло й вигукнув:

— Гарного дня, мала! І не забудь, що ти сильніша, ніж здаєшся!

Вона засміялася, махнула йому рукою й пішла до школи. Але в голові знову й знову звучали його слова.

Анна зайшла до школи в чудовому настрої. Ранковий сніданок і дорога з братом все ще залишали теплий відбиток у серці. Вона йшла коридором легкою ходою, біла блузка виглядала охайно, класичні темні штани підкреслювали стрункість, а кросівки додавали невимушеності. У дзеркальних вікнах, повз які вона проходила, відбивалася впевнена й гарна дівчина.

Коли вона зайшла в клас, там уже було шумно. Хтось голосно сміявся біля вікна, кілька хлопців перегукувалися через весь кабінет, дівчата сиділи групками й щось активно обговорювали. Та коли Анна переступила поріг, на кілька секунд усе стихло.

Вона відчула на собі десятки поглядів. Ніби хтось тихо натиснув на кнопку й переключив увагу всього класу виключно на неї. Це було звично — останнім часом про неї говорили занадто часто. Але сьогодні ця тиша була особливо гнітючою.

— Привіт, — кинула вона, намагаючись говорити спокійно.

Декілька людей пробурмотіли у відповідь, інші просто відвернулися. Дівчина пройшла до своєї парти, поклала рюкзак і дістала зошит. Усередині відчувала, як легкість ранку почала зникати.

Біологія завжди була її улюбленим предметом. У класі пахло крейдою й старими підручниками, а на підвіконнях стояли горщики з рослинами, які доглядала вчителька. Анна любила ці деталі. Їй подобалося слухати пояснення про клітини, про організм, про світ, який складається з дрібних, але таких важливих частинок.

Вчителька, невисока жінка з теплим поглядом, зайшла в клас, і галас миттєво стих. Вона розклала свої записи, поглянула на учнів і почала перевіряти присутніх.

Анна старанно записувала кожне слово. Їй подобалося розуміти, що світ навколо має закономірності, що все можна пояснити — від роботи серця до розвитку рослини. Усе, крім людських пліток.