Розділ 6. День виявився важким і не тільки день

Анна прокинулась рано, як і завжди. Кімната була наповнена світлом ранкових променів, що проникали крізь вікно, і в повітрі стояв аромат смажених тостів, які приготувала мама. Вона не любила поспішати і завжди відчувала спокій вранці, коли всі були ще вдома. Батьки розмовляли за столом, сміялися, обговорювали новини, а її брат Андрій, який уже став справжнім дорослим, збирався йти на свої справи. Анна спостерігала за ним, розуміючи, що час іде, а її шкільне життя тільки починається.

«Ще один день. Ще один крок до того, щоб усе стало краще», — подумала вона.

Коли всі пішли по своїх справах, вона одяглася, вирушила на кухню за чашкою чаю, сіла на підвіконня і подивилася на вулицю. Велосипед стояв поруч, і вона знала, що саме на ньому поїде в школу. Вже більше року цей шлях став для неї звичним. І сьогодні, в другий день після літніх канікул, Анна знову вирушила на навчання.

Зібравши свої думки і зібравши одяг, вона вийшла з дому, сіла на велосипед і поїхала. Спочатку було спокійно, вітер обдував її обличчя, а у вухах звучала улюблена музика. Проте, коли вона доїхала до школи, все змінюється.

Школа здавалася їй величезним лабіринтом, але з кожним роком вона все більше звикала до цих стін. Як тільки Анна увійшла до коридору, її одразу обступили дівчата з її класу. Вони стояли на сходах, зупинили її.

– Ну що, Анно, привіт. Чи ти не забула, що ми тут не просто так? – одна з дівчат сміялася, і всі інші приєдналися до неї.

Анна вже знала, що їхня мета — залякати її, змусити почуватися менш важливою, тому що її товариш Нік, як не крути, був найпопулярнішим хлопцем у класі.

– Ми ж тобі казали, що не треба втручатися в його життя, — сказала інша дівчина. – Він не такий, як ти. Не в його смаку.

І всі сміялися, поглядали на неї, але Анна не злякалася. Вона могла відчути, як серце б'ється сильніше, але вона була готова зустріти їхній тиск, адже знала, що вони нічого не зможуть з нею зробити.

Вона зібралася, відрегулювала свій рюкзак і подивилася прямо в очі кожній з них.

– Знаєте, це дуже смішно. Але я не збираюся нікому доводити, що я варта його уваги чи ні. Нік — це моя дружба, і нічого більше. Ви можете думати, що хочете, але мені не важливо, що ви про мене думаєте, – відповіла вона.

Тиша на кілька секунд, і всі дівчата знизили плечима, але їхні погляди були далекі від того, щоб залишити її у спокої. Вони почали шепотіти між собою, не відводячи погляду.

– Просто не забудь, він — не твій рівень. — це була остання фраза однієї з дівчат, коли вони відходили.

Анна стояла там, відчуваючи, як її розбурхані емоції намагаються вибухнути, але вона трималася. Вона була сильнішою, ніж вони могли собі уявити.

Вона йшла в бік свого класу, і її думки повернулися до Ніка. Він же не був таким, як вони, і Анна точно знала, що їхня дружба не залежить від того, що думають про неї інші.

Вже в класі, сидячи на своєму місці, вона заспокоїлася і зосередилася на своєму навчанні. Вона більше не звертала уваги на дівчат, які сиділи за її спиною, і вже не переживала через те, що вони думали про неї. Важливо було те, що вона змогла бути собою і не піддаватися на їхні провокації.

Але ось на перерві, коли всі діти стали розходитися, Анна побачила Ніка, який стояв біля своїх друзів, і він помітив її. Він усміхнувся, піднявши руку, і кивнув на знак привітання.

Це був той момент, коли вона відчула, що між ними все гаразд. Їхня дружба важила більше, ніж будь-які погрози чи закиди від інших.

– Привіт, – сказала Анна, підходячи до нього.

– Привіт, – відповів Нік, з усмішкою дивлячись на неї. – Як ти?

– Все нормально, – відповіла Анна, – Привітання від твоїх "шанувальниць", – посміхнулася вона.

Нік засміявся, але потім став серйозним.

– Це не має значення. Ти крута, і я радий, що ми все-таки друзі, – сказав він.

Анна посміхнулася йому у відповідь, відчуваючи, що хоча б тут, поруч з ним, вона була в безпеці.

— Так, ми ж найкращі друзі, — підтвердила вона.

І цей момент зробив її сильнішою, навіть якщо навколо все було не так приємно, як їй би хотілося.
Після останнього дзвінка, коли вся школа повільно наповнювалася шумом кроків, сміхом, вигуками й ґвалтом, Анна вийшла з класу й одразу повернула ліворуч — не до велосипеда, не до зупинки, не додому. Вона тримала в руці рюкзак, але не спішила надягати його на спину. Її кроки були впевненими, наче вона йшла в добре знайоме місце, куди ходила не вперше. Насправді так і було. Цей маленький закуток, позаду старого шкільного спортзалу, був її притулком уже кілька місяців.

Там, де вже давно ніхто не косив траву, де дика малина заросла хащами, де листя шелестіло тихо, немов щось шепотіло — там було її місце. Вона сідала біля старого дерева, спиралася спиною на його теплий стовбур і діставала з внутрішньої кишені куртки невелику сріблясту коробочку. Там лежала пачка сигарет і маленька запальничка з подряпаним корпусом.

Анна не палала від бажання бути "поганою дівчиною". Вона просто не знала, куди подіти емоції, яких було забагато. Від них важко дихалось. Вона не хотіла, щоб хтось знав — ні мама, ні тато, ні навіть Андрій. Це було її — її помилка, її слабкість, її таємниця.

Вона закурила. Дим виривався з її вуст, здіймаючись угору й танучи в літньому повітрі. Це був її момент тиші, момент, коли вона могла побути не «розумницею Анною», не «дивною дівчиною, що дружить із Ніком», не молодшою сестрою. Просто собою.

Раптом позаду щось ворухнулося.

Вона різко озирнулася. Серце гучно вдарилося в грудях. Тіні. Листя. Тиша. Нікого. Вона прислухалася. Пішки ніхто не йшов, пташки більше не цвірінькали, і навіть вітер мовчав, наче щось затамувало подих.

— Хто тут? — сказала вона вголос, але її голос прозвучав тонко, слабко.

Мовчанка.

Анна зітхнула й повернула голову назад, вдихаючи ще раз дим — і завмерла.

Прямо перед нею, всього в кількох метрах, стояв Нік.

— Та що за… — вона закашлялася так, що очі засльозилися. — Ти… Ти як тут опинився?!