Розділ 5. Будь проклятий той день

Завтра — школа.

Ці два слова били в голові Анни, як удари молотка. Вона могла повторювати їх скільки завгодно, але краще від цього не ставало. Після тривалого літа, після усіх емоцій, які вона пережила за останній місяць, повернення до класу здавалося їй чимось жорстоким. І зовсім не тому, що їй не подобалося вчитися. Навпаки — їй завжди легко давались предмети, особливо гуманітарні. Але сам клас...

А от клас був зовсім іншим.

Ці діти — з їхнім неприязним шепотом, натягнутими посмішками і оцінювальними поглядами — нагадували їй не школу, а арену для виживання. Вони не били, не принижували прямо, але вона щодня відчувала себе зайвою. Наче хтось мовчки вирішив, що вона «не така». І їй доводилось виживати в цьому середовищі. І ще гірше — серед них був Нік.

Нік...
Навіть згадка про нього змусила її серце битись швидше. Вона досі пам'ятала той вечір, коли вона наважилась сказати йому, що він їй подобається. Це було не пафосно, не під музику, без ідеального одягу чи романтики. Просто так — через голосове повідомлення, яке вона записувала двадцять разів і врешті-решт все ж надіслала.

А у відповідь — мовчання.

Повне. Без жодного слова. Без пояснень. Без емоцій. Якби він написав щось образливе — їй було б легше. Але він просто... зник.

І тепер їй знову йти в той самий клас. Знову бачити його обличчя. Знову сидіти два ряди від нього і робити вигляд, що нічого не сталося. Чи, можливо, він уже всім розповів? А може — ні? Але ж вони всі там щебечуть один одному у чатах… Анна не знала, що її чекає завтра, але кожна клітинка її тіла хотіла втекти.

---

Тому сьогодні вона вирішила зробити для себе вечір. Не просто вечір — рятувальний вечір. День, в якому вона дозволить собі бути головною героїнею. Хоча б на кілька годин.

Вона прийняла теплий душ з пінкою, улюбленим гелем із запахом лаванди, після якого її шкіра стала м’якою й пахла спокоєм. Волосся заплела у вільну косу, вдягла улюблену піжаму з пандами, товсті шкарпетки і сховалась під пледом.

На обличчі — тканинна маска з огірком. У руках — велика миска морозива. Улюблене, з полуницею, ваніллю і шматочками шоколаду. І ще — плакальний, до сліз сентиментальний фільм, де героїня втрачала все, щоб знайти себе.

Ідеально.

На екрані хтось плакав. У її серці теж плакав хтось невидимий. Але вона не давала йому голосу. Вона просто їла морозиво, притискала плед до щік і вдавала, що все добре.

— Я зможу, — тихо прошепотіла вона. — Я знову вдягну маску. Я пройду це. Як завжди.

Телефон лежав біля неї, блимаючи повідомленням. Вона не перевіряла. Не хотіла нічого знати. Ніяких чатів. Ніяких історій з класу. Завтра вона все дізнається. А сьогодні — тільки вона, ванільне морозиво і фільм.

У кімнаті пахло ваніллю, огірковим кремом і трохи воском із ароматичної свічки, яку вона поставила на поличку. Вікно було трохи прочинене, і прохолодне вечірнє повітря грало з фіранками, немов хтось гладив її думки.

---

Вона згадувала Андрія. Іспанію. Переїзд. Його розмову з нею вчора. Її суперечку з Лізою. Всі ці емоції — щільним клубком у серці. Але навіть у цій круговерті вона розуміла: найважче буде завтра.

Бо завтра — реальність. І вона не сховається за пледом.

Фільм скінчився. Морозиво закінчилось. Маска з лиця повільно знімалась, залишаючи легкий блиск. Вона подивилась на себе у дзеркало.

— Ти зможеш, — сказала собі знову. — Ти не слабка. Навіть якщо здається, що все валиться.

І як тільки вона лягла в ліжко, в голові одна думка не давала спокою.

Як він поведе себе завтра? Нік…
Чи буде він робити вигляд, що її не існує? Чи буде знову дивитись крізь неї, як через прозоре вікно?

Від цих думок знову защеміло серце.

— Головне — не плакати. І не дозволити нікому побачити, як мені боляче, — прошепотіла вона собі, повернувшись на бік.

А за вікном падала зоря.

І хоч Анна не загадувала бажання, зірка здавалася єдиним, хто бачив, як насправді їй самотньо.
Ранок прийшов якось надто швидко. Міські вулиці ще тільки починали потягуватись у променях сонця, прокидалися перші птахи, а будинок Анни уже сповнювався тривожними звуками. Струнка постать дівчини стояла біля дзеркала в своїй кімнаті, в ту саму мить, коли тато втретє постукав у двері:

— Анно, сонечко, ти ще довго? Ми вже готові їхати!

Вона мовчала. Не відповідала, не реагувала. Її пальці нервово розправляли складки сукні — червоної, тієї самої, що чекала особливої нагоди. Та нагода прийшла сьогодні, навіть якщо сама Анна не хотіла цього визнавати.

— Анн, — тепер уже мама, голос м’якший, лагідніший, — ми не хочемо тиснути, але ми хвилюємось.

І знову — тиша.

Вона стояла біля дзеркала і дивилась на себе. Здавалося б — ось вона, красива, впевнена, чарівна. Сукня ідеально лягала на тіло, чорна білизна непомітно ховалась під тканиною, створюючи відчуття сили, яке знала тільки вона. Високі туфельки робили її крок граційним, а довге волосся, завите у м’які локони, спускалося хвилями на плечі. Ніжний макіяж підкреслював очі, які зараз блищали — не від радості, а від напруги.

— Ти виглядаєш… круто, — прошепотіла собі, вдивляючись у власні очі.

Але в глибині її душі відбувалася справжня буря. Їй страшно. Завтра — школа. Знову той клас. Знову ті погляди, ті дівчата з фальшивими посмішками, ті жарти, які ховають заздрість або презирство. А головне — там буде Нік. І вона не знала, як він подивиться на неї після того зізнання… Після всього…

"Може, я виглядаю по-дорослому. Може, я змінилася. Але всередині я ще та ж сама — трохи розбита, трохи мрійниця, трохи дурненька…"

Знову стук.

— Анно, — тепер уже Андрій, — ми тебе не квапимо. Просто скажи, що все добре, добре?

Цей голос — спокійний, теплий, її безпечне місце. Вона вдихнула глибоко.

— Через хвилинку, — тихо мовила вона. І раптом відчула, як щось всередині клацнуло. Рішучість.

Вона взяла маленьку чорну сумочку, кинула в неї блиск для губ і телефон. Ще раз глянула у дзеркало, поправила локон, що впав на лоба — і попрямувала до дверей.