Розділ 4. Трохи перебрала

Було вже близько дев’ятої вечора. За вікном сутінки поволі поглинали вулиці міста, вогники автомобілів миготіли, мов далекі зірки. Квартира Андрія наповнилася теплим світлом, ароматом піци й веселим сміхом.

У центрі кімнати — троє.
Андрій напівлежав на дивані, з келихом в руці, посміхаючись. Ліам сидів на підлозі, сперся спиною об м’яку подушку, з ледь розтріпаним волоссям, і підморгував кожні кілька хвилин — чи то для жарту, чи то для чарівності.
А Анна, його молодша сестра, сиділа навпроти, трохи з рум’янцем на щоках — від текіли або від поглядів Ліама — вона й сама не знала.

— Добре, — промовив Ліам, обводячи всіх поглядом. — А давайте пограємо в щось…
— Наприклад? — спитала Анна, хитаючись у ритмі музики, яка тихо звучала з колонки.
— «Правда або дія»! — вигукнув Андрій і підняв келих. — Як у старі добрі часи.

Анна розсміялася.
— Ви серйозно? Нам по скільки років?
— Ну тобі п’ятнадцять, мені дев'ятнадцять, йому двадцять. Ми ще цілком підходимо, — підморгнув Ліам.

Кожен зробив ковток. Текіла швидко розганяла по тілу тепло й безтурботність. Гра почалась.

---

— Анно, правда чи дія? — першим поставив запитання Ліам.
— Правда, — не вагаючись відповіла вона.

— Угу... — він на мить замовк, ніби вагаючись, але потім випалив:
— У тебе колись був поцілунок, справжній?

Анна замерехтіла очима, потім нервово розсміялася.
— Може був, може й ні…
— Це не відповідь! — вигукнув Андрій.
— Гаразд! Був. Але один. І не дуже приємний. Звучить банально?
— Ні, звучить чесно, — посміхнувся Ліам.

---

— Тепер моя черга, — сказала Анна. — Андрію, правда чи дія?
— Хм… Дія! — випростався він і гордо всміхнувся.
— Добре. Поцілуй… — вона запнулась і поглянула на Ліама. — Поцілуй Ліама в щоку.

— Та ладно, — фиркнув Андрій. — Ну добре, якщо вже така справа…

Ліам розсміявся, нахилився й театрально підставив щоку. Андрій зробив вигляд, що страждає, і швидко «чмокнув» його.

— Блін, це було дуже ніжно, — засміялась Анна.

---

Гра набирала обертів. Запитання ставали відвертішими.

— Ліам, ти колись закохувався в подругу свого друга? — спитав Андрій.
— Бувало, — відповів той і подивився на Анну так, що вона відвела очі.
— Ага, почалося… — проворчав Андрій. — Ваша черга.

---

— Анна, дія! — вигукнув Ліам. — Станцюй щось — прямо зараз!
— Танцювати? Я?! — вона розсміялась. — Ладно.

Вона встала, ковтнула ще трохи текіли й під музику, що звучала з колонки, почала рухатись. Спочатку сором'язливо, але потім — усе сміливіше. В кімнаті стало ще тепліше — не від алкоголю, а від атмосфери. Ліам аплодував, Андрій сміявся.

---

Було весело.
Час плив непомітно. Текіла закінчувалася, як і піца. Втома ще не настала, але голова вже трохи йшла обертом. Розмови ставали довшими, глибшими. Хтось вже лежав на подушках, хтось вкривався пледом.

Анна засміялася й сховала обличчя в долонях.
— Я трохи п’яна, здається.
— Трохи? — підняв брову Андрій. — Ну, ми всі трохи.

— Завтра буде цікаво згадувати, — сказав Ліам, сідаючи поруч з нею. Його голос був м’який, теплий.
Анна кивнула. Їй було добре. Легко. І навіть безпечно, хоч трохи дивно, що вона — тут, з братом і його другом, так далеко від усього звичного.

---

В ту мить вона подумала:

> Ось він, мій перший справжній дорослий вечір.

Вже було майже північ. Місто навколо них затихло, сховалося за м’якими вогнями ліхтарів, що плавно ковзали по вулицях, освітлюючи мокрий асфальт після вечірньої зливи. Повітря пахло свіжістю і димом від нічних барбекю десь у дворах. Таксі під'їхало до їхнього будинку майже безшумно, і двигун стих, залишивши в повітрі лише шум дощу, що щойно вщух.

Андрій вийшов першим, потягнувся, злегка хитаючись, і обернувся до Анни:

— Тримайся, мала, — мовив він, простягаючи їй руку. — Йдемо. Тільки тихо. Дуже... тихо.

Анна, тримаючи в одній руці залишки пакунків із піцою, а в іншій — свій телефон, хитнулась, засміялась і прошепотіла:

— Я не така вже й мала, як ти думаєш… — і засміялася голосніше, ніж треба.

— Тихіше, дурепа! — засміявся у відповідь Андрій. — Нас ще мама не вбила, а ти вже репетуєш, як чайка.

— А ти ж казав, що вона вже спить, — зиркнула вона на вікно, яке здавалося темним. — То може… не дізнається?

— Та може, — не надто впевнено сказав Андрій, але на всяк випадок перестав хіхікати.

Вони пробралися у під’їзд, тримаючись за стіни. Обоє намагалися не шуміти, але їхні кроки все одно здавались надто гучними в тиші ночі. Сходи були надзвичайно довгі й важкі, хоча всього третій поверх.

— Чуєш… а тобі теж крутиться все перед очима? — прошепотіла Анна.

— Тобі просто треба води. І лягти. Не прямо на сходах.

Вона хіхікнула і сперлася на нього. Він ледь втримав її, і при цьому сам ледь не втратив рівновагу.

— Блін… — видихнув він. — Невже це тільки текіла?

— І лимон… і ще піца… і ще твої дурні ігри, — посміхнулась вона.

Вони вже дійшли до дверей. Андрій обережно вставив ключ… і тут — клац!

Світло в коридорі спалахнуло з різкою яскравістю. Анна від несподіванки скрикнула і ледь не впустила телефон. Андрій застиг на місці. Перед ними стояла мама. Вона була в домашньому халаті, з пов'язкою на голові, і тримала в руках телефон.

— Сюрприз, — мрачно мовила вона.

На кілька секунд запала абсолютна тиша. Потім вони обоє… розсміялися. Голосно, безконтрольно, щиро. Не тому, що було смішно — а тому, що просто не знали, що сказати.

— Ви що, п’яні? — запитала вона, вражено дивлячись на них.

— Ні… ну… може трохи, — пробелькотав Андрій. — Ми… ну… святкували. Типу перед початком навчання. В Ліама. Просто вечірка…

Анна зробила крок уперед:

— Але все було під контролем! Ми просто грали в гру… І… їли! Багато їли! Дуже смачна піца! — голос її був тремтливий, а очі блищали не то від сміху, не то від хвилювання.