Розділ 3. Старший брат, це так круто

Сонце щойно прокинулось і несміливо зазирало у вікно. Анна вже була наполовину зібрана — її волосся ще вологе після душу, а улюблений лавандовий светр лежав на ліжку, чекаючи, поки вона його надягне. Сьогодні — день покупок. Через тиждень школа, і хоча пробуде вона там всього місяць перед переїздом, Анна була переконана: вона має виглядати ідеально. Бо хто знає, які ще спогади лишаться в цих стінах?

— Анно, ти готова? — покликала мама знизу.
— Так, вже йду! — вона натягнула светр, схопила сумочку і вибігла з кімнати.

В машині було затишно. Андрій крутив щось на телефоні, а мама прокручувала список покупок у голові. Їх чекали великі торгові центри, яскраве світло примірочних і… нескінченні варіанти.

— Пам’ятай, — усміхнулась мама, — якщо щось потрібно для школи — бери. Але й не забувай, що це всього на місяць.
— Я знаю, — відповіла Анна. — Але я все одно хочу почуватися добре. Навіть якщо недовго.

Після кількох магазинів з підручниками, зошитами і новим пеналом, мама вирішила піти за кавою. Вона залишила дітей у великому універмазі, серед рядів з одягом.

Анна повільно ходила між стелажами, торкаючись тканин пальцями, ніби відчуваючи кожну історію, яку ці речі могли б їй розповісти. І тут вона побачила Її.

На манекені — тонка, елегантна, глибоко чорна мереживна білизна. Нічого вульгарного. Лише стиль, впевненість, жіночність. Поряд — червона сукня. Не просто червона. А кров червона. Як пристрасть, як сміливість, як нова вона. Анна завмерла. Щось у ній защеміло. Вперше вона дивилась на одяг не як на тканину. А як на відображення себе. Такою, якою хоче бути.

— Тобі подобається? — почувся тихий голос за спиною. Вона здригнулась.
Андрій. Зі своєю невловимою здатністю з’являтись саме тоді, коли це потрібно.

— Я... просто дивлюсь, — трохи зніяковіло відповіла Анна.
— То купимо? Якщо ти хочеш, звісно, — він глянув їй в очі. — Ти маєш право бути собою. І виглядати саме так, як хочеш.

Її щоки порожевіли. Вона не чекала цього. Від старшого брата — підтримки в такому особистому моменті.

— Але ж мама…
— Я скажу, що це я вибрав. І що ти маєш право відчути себе красивою. Особливо зараз. Переїзд, школа, зміни… — він зітхнув. — Ти сильна, але навіть сильним треба відчувати себе гарними.

Анна мовчки кивнула. І взяла сукню. Доторк до тканини був як обіцянка. Обіцянка собі. Що вона більше не буде соромитися. Що нове життя, яке ось-ось почнеться, прийме її такою, якою вона хоче бути.

А мереживна білизна… Вона теж опинилася у кошику.

Андрій мовчки розплатився. Без зайвих слів. І лише коли вони вийшли з магазину, кинув через плече:

— Ти справжня леді. І маєш це знати.

Анна посміхнулась. Вперше за довгий час — по-справжньому.

Мамині підбори легко і швидко зацокотіли по плитці торговельного центру. Вона тримала в одній руці телефон, а в іншій — сумочку, що постійно зісковзувала з плеча. Зупинившись біля дітей, вона глянула на Андрія й Анну з поглядом, у якому читалося невдоволення, поспіх і турбота водночас.

— Мене викликають на роботу, — сказала вона без зайвих вступів. Її голос був зібраний, хоч і трохи втомлений. — У нас змінився графік, треба терміново заскочити в офіс.

Анна спробувала приховати розчарування — їй подобалось, коли мама була поруч, допомагала з вибором, давала поради. А ще вона завжди першою бачила, як блищать її очі, коли щось подобається.

— Ми самі впораємось, — сказав Андрій. Його голос був твердий, впевнений, навіть дорослий.

Мама видихнула й витягла з гаманця кілька купюр, передаючи їх старшому синові.

— Ось вам трохи грошей. Купіть усе необхідне для школи. І… — вона на мить зупинилася, кинувши погляд на Анну, яка ніяково топталася біля стенду з мереживною білизною. — Якщо побачите щось гарне — можна трохи побалувати себе. Але в міру, добре?

Анна почервоніла, ніби мама щось здогадалася. Андрій ледь усміхнувся.

— Ми будемо розумні, — пообіцяв він.

— Я вам довіряю. — Мама поклала руку на плече сина, швидко поцілувала Анну в чоло, а потім зникла так само стрімко, як і з’явилась.

На мить навколо стало тихо, як перед вибором. У руках Андрія було кілька банкнот — шматочків довіри, відповідальності й свободи. Він подивився на сестру, яка ще досі стояла біля того самого стенду.

— Ну що, Анно, — сказав він, тихо, але з усмішкою, — тепер у нас повна влада. Як думаєш, з чого почнемо?

Анна підняла на нього очі. Вони блищали — не від сукні й не від білизни. Від того, що вона раптом стала важливою. Дорослішою. І від того, що Андрій не сміявся з неї, не глузував, не вдавав байдужого. А справді був поруч.

Анна зупинилася перед вітриною. Тонке чорне мереживо здавалось зовсім не простою тканиною, а якоюсь магією, вплетеною в реальність. Воно дихало загадковістю, дорослістю, бажанням сподобатись… навіть не комусь — собі. А біля нього, на манекені, висіла червона сукня. Не просто сукня, а немов вогонь — пристрасний, витончений, трохи зухвалий і такий... красивий. Серце затримало подих. Чому саме ця? Чому саме зараз?

Вона не встигла навіть усвідомити, як довго стоїть, заворожена, аж поки поруч не пролунав тихий, але виразний голос:

— Якщо тобі це подобається... ми можемо купити.

Вона здригнулася. Повернула голову — Андрій. Його очі були м’якими, уважними. Без жодного натяку на осуд. Ніби він точно знав, що вона відчуває. Анна опустила погляд, трохи засоромлено:

— Це... просто красива річ. Я не думала купувати. Це, мабуть, занадто.

— Для кого занадто? — м’яко перепитав він. — Ти ж не для когось, а для себе. Якщо хочеш — бери. Нехай цей місяць у школі буде не просто терпимим, а твоїм місяцем. Ти маєш відчувати себе впевненою.

Його слова розтопили щось всередині. Упевненість. Дозвіл. Підтримка. І — тепло. Вона не промовила нічого, лише кивнула.

---

Через пів години сукня і білизна вже лежали в охайних пакетах. Анна, здавалось, йшла трохи вищою ходою — в ній прокидалась якась інша вона. Більш смілива, рішуча, спокійна. Та, яка не боїться виглядати красиво.