Розділ 2. Вечірка

Анна сиділа перед дзеркалом, притримуючи в пальцях пасмо волосся. Вона ніби не впізнавала себе — очі здалися їй занадто великими, вилиці — гострішими, а шкіра — надто блідою. Дзеркало ніколи не брехало, але сьогодні воно мовчало підозріло.

— «Це просто вечірка», — прошепотіла собі. — «Просто вечірка у дворі. Прийдуть друзі Андрія. Я там просто гість. Просто сестра і все».

Сонце повільно тікало з кімнати, залишаючи за собою м'які промені, що стікали по шафі й ліжку. У її кімнаті було тихо, надто тихо, якщо не рахувати ледь чутного шуму пральної машини десь на кухні. Анна відчувала цю тишу так, ніби вона сиділа всередині неї. І саме ця тиша змушувала її думати.

Про Ніка.

Про визнання в серпні, яке зависло в повітрі, мов тонкий серпанок над водою. Він прочитав. Він знав. Але не відповів тим же. І зараз вона мала бути сильною. Просто другом. Просто глядачем у його житті.

Вона підвелася й підійшла до шафи. Її пальці ковзали по тканинах — жовта сукня, занадто яскрава; чорна, але вона виглядала в ній як привид; зрештою — синя. Та сама синя з маленькими ґудзиками на спині, яку вона купила навесні й жодного разу не вдягала. Вона підійшла до дзеркала й приклала її до себе.

— «Зелено-голубі очі й синя сукня. Наче спеціально підібрані контрасти», — подумала вона, і вперше за день ледь помітно посміхнулась.

На підлозі біля ліжка лежав щоденник. Тоненький, з трояндою на обкладинці. Вона вже вкотре думала, чи не взяти його з собою на вечірку — просто щоб знати, що він поруч. Але засміялася подумки. Хто носить щоденник на вечірку?

Волосся залишила розпущеним. Воно м’яко спадало на плечі, ніби оберігало її від усього, що могло доторкнутися ззовні.

На стіні висів лист від психолога з минулого тижня: «Пам’ятай, Анно: бути чутливою — не слабкість. Це сила, яку ти навчишся приймати». Вона пробіглася очима по цьому реченню, поки наносила туш на вії.

З коридору пролунав голос Андрія:

— «Анно, ти довго ще? Гості вже майже під’їхали!»

Вона вдихнула глибоко, розплющила очі й промовила сама до себе:

— «Ти зможеш. Просто вечірка. Просто посміхайся. І не думай про Ніка. Не сьогодні.»

Вона вийшла з кімнати повільно, ступаючи обережно, ніби кожен крок міг щось змінити. На сходах було видно мерехтливе світло гірлянд — Андрій знову переборщив з декором. Але Анна знала: він це робив не для краси, а щоб не здаватися. Його 20 — це вже ніби поріг, через який не можна пройти з пустими руками.

Вона спустилася вниз і побачила брата у світлій сорочці. Він встиг постригтися і навіть виглядав трохи дорослішим, ніж учора.

— «Ну нарешті», — сказав він, окинувши її поглядом. — «Слухай, ти шикарно виглядаєш. Навіть страшно, що тебе хтось підчепить із моїх друзів!»

— «Не хвилюйся», — усміхнулася Анна, хоч усередині все стискалося від тривоги. — «Я прийшла не заради підчепити когось. Просто подивитися, як ти офіційно старієш.»

Андрій розсміявся й обійняв її по-братськи, легко й швидко.

— «Добре, тільки не зникай десь. Я тебе потім хочу представити одному прикольному чуваку. Думаю, сподобається.»

Анна нічого не відповіла. В її голові знову майнув образ Ніка. Але вона запхала його кудись глибоко. Сьогодні — інший день.
Світло переливалося кольоровими хвилями на стінах вітальні. Усюди пахло парфумами, алкоголем і чимось солодким — можливо, з морозива, яке хтось забув на підвіконні. Музика вібрувала крізь підлогу, мов пульс серця: глуха, гучна, безперервна.

Анна стояла біля стіни, притиснувши руки до талії, мов щит. Вона була у світло-блакитній сукні з відкритими плечима — подарунок мами, яку змусили вдягнути. Губи ледве-ледве торкала посмішка, але очі — ті, що могли світитися у будь-яку пору дня — були тьмяними. Вони не знаходили в цій кімнаті місця, де могли б відчути себе у безпеці.

— Анно! — почувся гучний голос Андрія, її брата. Він наблизився до неї з напівпорожньою склянкою в руці та широкою, не зовсім тверезою посмішкою. — Іди, я тебе з кимось познайомлю. Реально класний чувак.

— Я… добре, — відповіла вона тихо, ледь чутно навіть для себе. Всередині все стиснулося в тугий вузол, але вона зробила крок вперед.

Він провів її до групи з чотирьох хлопців, що стояли біля столу з напоями. Один з них — високий, з темними кучерями та гострим поглядом, що ковзнув по Анні, як ножем. Його усмішка була занадто впевнена, занадто гостра. Звали його Артур. Він подав їй руку.

— Привіт. Ти, певно, та сама Анна, про яку Андрій так багато розповідає.

— Серйозно? — здивувалася вона, ковтаючи хвилювання. — Що саме?

— Що ти розумна. І гарна. Ну, тепер я розумію, що він мав на увазі, — Артур підморгнув.

Анна не відповіла. Вона взяла пластикову склянку з фруктовим коктейлем, який стояв на столі, і вдячно кивнула. Її щоки палахкотіли. Чи від музики, чи від цього погляду, чи від думки, що вона тут — одна серед десятків, і все здається чужим.
Артур тим часом ліниво кинув Андрієві:

— Я трохи підсолодив їй життя. Не переживай, нічого серйозного. Просто маленький сюрприз.

Але Анна вже зробила кілька ковтків. І раптом — ніби хтось в одну мить вимкнув її контроль. Спершу затуманилась голова, потім тіло стало ватним. Все навколо почало розпливатись, наче вона бачила крізь воду.

Вона хитнулася. Світло почало миготіти яскравіше. Хтось танцював поруч. Хтось засміявся. Їй здавалося, що всі ці звуки стали надто гучними, як цвяхи по склу.

— Мені… недобре, — прошепотіла вона.

Артур миттєво підхопив її за талію, мов герой із фільму. Але в його очах не було тривоги. Було щось інше. Щось, що змусило її тіло інстинктивно відсахнутись, навіть якщо мозок уже не міг керувати.

— Вона, здається, трохи перебрала, — голос Артура був спокійний, майже байдужий.

— Анна?! — почулося ззаду. Це був Андрій. Він побачив сестру в руках свого "друга" — і в одну мить тверезів. — Що ти зробив?!

— Та нічого. Просто випили. Що ти як баба?

— Відпусти її.

— Розслабся.