Розділ 22

Минув місяць. Не різко — плавно, майже непомітно. Дні текли в розміреному темпі: навчання, невеликі пригоди, репліки, які запам’ятовувались, і тиша, яку ніхто не наважувався порушити просто так. Академія повільно відкривалась. Не всім і не одразу, але тим, хто дивився уважніше, більше ніж іншим.

Галіас звик до темпу: некромагія, артефакторика, загальні курси, нічні записи, ранкові зустрічі з Ліані, які стали майже щоденними. Він не шукав спілкування, але тепер воно знаходило його. Деякі студенти вітались просто з поваги, інші з обережності. А були й ті, хто обирав мовчання, як тихий протест проти чужої присутності в тому, що вони вважали своїм світом.

Рік з’являвся без графіку, але завжди вчасно. Інколи лише, щоб забрати з собою когось «на прогулянку, яка може раптово стати бойовою практикою», інколи щоб подивитись, хто як витримує тиск мовчання. Він жартував, плутав плани викладачів, зривав лекції і одного разу приніс справжнього фенікса на пару з етики. Птах розчинився у повітрі за хвилину, залишивши після себе клубок гарячого попелу й записку з підписом: «Ну, але майже вдалось».

Торен став постійним переможцем у будь-яких кулінарних справах, ніхто не міг зрозуміти, як він з напівпридатних інгредієнтів готував страви, за які сусідній факультет був готовий викрадати його на вихідні. Крім того він нарешті почав розбиратись зі своєю енергією, почав більше її розуміти, через що вибухів на практиці ставало все менше. Ельвар вів облік рунічних нестабільностей, навіть викладач з розчаруванням визнав, що студент знає про обвали плетінь більше, ніж академічний курс. Ліані записувала сни — для себе, але іноді читала їх уголос. Вони завжди звучали як уривки старої книги, якої ще не існувало.

Лес і Аста стали майже своїми. Не щодня, не всюди, але завжди доречно. Їхні жарти зливались із жартами Торена, їхні думки іноді точно доповнювали тишу. Вони не шукали головного місця за столом, просто сідали поруч.

Увесь цей час Галіас працював над своїм артефакторним проектом — без поспіху, але вперто. Деякі деталі вже почали рухатись так, як він хотів. Інші ще треба було доробляти. Але головне було не в тому. Вперше в житті в нього була можливість створювати щось не для виживання, а для сенсу. І він не збирався її втрачати.

Один із вечорів запам’ятався особливо, Ліані принесла ельфійську лютню. Справжню. Вона грала, хтось співав, хтось просто слухав. Галіас мовчав, але коли вже всі розійшлись, торкнувся струни. Вона відгукнулась дивно — низько, ніби десь глибше, ніж інші. І хоч ніхто не почув, це теж був момент.

День перед презентацією Артефакторної лабораторії був неприродно тихим. Навіть вітри вгорі над баштами наче йшли крадькома, не наважуючись порушити внутрішню зосередженість Академії. У звітах фінальна фаза підготовки, у стінах  чекання. Галіас прокинувся рано, просто не міг більше лежати. Пальці свербіли від бажання ще раз перевірити схему. Не через сумнів — через звичку. Тижні роботи, десятки ескізів, правки, нічні креслення і зібрані з усього факультету залишки матеріалів. І тепер усе було готово. Це ще не був ідеал, але він уже стабільно працював.

У майстерні було тихо. Артефакт стояв у центрі, накритий захисним полем. Сферична форма, гравірування по краю, вузол оберненого потоку в основі. Він більше не здавався дивним, він був цілісним.

— Сьогодні не чіпаєш. — голос Дур’Рела пролунала з глибини майстерні. — Вже нічого не виправиш. І нічого не зіпсуєш. Він у формі.

— Я знаю. — відповів Галіас. І це було правдою. Він знав. Але щось, ледь вловиме, ніби дотик до шкіри неіснуючої руки, все ж лишалось в повітрі.

— Ти молодець. — сказав майстер. Це звучало незвично. Похвала без усмішки. — Але пам’ятай: завтра не про артефакт. Завтра про тебе. Як ти тримаєш себе, як пояснюєш, як дивишся. Це теж частина презентації.

Галіас мовчки кивнув.

В обідній залі Торен вмовляв Ліані не вставати о сьомій "все одно нічого не пропустиш", а Ельвар розглядав новий кристал пам’яті. Галіас підійшов пізніше, вже з майстерні. Виглядав виснаженим, але спокійним. Мовчазним, як завжди.

— Ну, завтра легенда нашої Академії сяє на повну? — підморгнув Торен.

— Не починай. — зітхнула Ліані, поставивши перед Галом чашку з трав’яним чаєм. — Не заважай людині нервуватись.

— Я не нервуюсь. — сказав Галіас. І майже повірив у це сам.

Увечері він ще раз пройшовся біля артефакторної. Не заходив. Просто стояв навпроти, у світлі двох білих ламп, що нагадували місяць. Усередині захисне поле, під ним — артефакт. Мовчазний. Чекав. І щось ледь-ледь промайнуло в повітрі. Але таке тихе, що навіть страх не встиг оформитись у думку. Просто відчуття, наче хтось спостерігав. Гал мовчки пішов, але зернятко неспокою все ж тривожило його десь з середини.

І в ту ж ніч, між першою і другою годиною, коли охоронні бар’єри пройшли штатну перевірку, в одному з прокладених каналів енергоподачі, між двома резервними обмотками, на мить загорілася тонка, невидима лінія — залишок чийогось дуже точного, дуже обережного втручання. Вона згасла майже одразу, а артефакт спав далі, як ні в чому не бувало.

Академія жила підсвідомим очікуванням. Хтось говорив про демонстрації, хтось про конкурс інновацій, хтось про особисту присутність Трикутника. Але всі розуміли що сьогодні покажуть те, що не вкладалося в звичні рамки. Галіас йшов повільно, стримано. Артефакт ніс сам. Не через те що не довіряв, а через відповідальність. Це було не просто його творіння. Це було відображення його магії. Демонстраційна зала сяяла, зібравши пів Академії, студенти, куратори, магістри. Перші кілька виступів пройшли рівно. За графіком. І коли черга дійшла до Гала, зала притихла. Він увійшов у бар’єрну зону, встановив артефакт на опору, коротко кивнув Трикутнику. Той відповів тим самим.

— Розроблений прототип рунічного інтерфейсу для конверсії особистої магії. Артефакт бере вихідну енергію оператора, незалежно від стихії, і адаптує її до потрібного типу. В основі імпульсна конверсія через стабілізуючий рунічний контур. Починаю активацію.