Розділ 20

Ранок прийшов неспішно. М’яке проміння сонця ковзало крізь напівзакрите вікно, в'язло в тканинах завіс, пробивалося крізь простір, ніби вагаючись — будити чи ні. Гал повільно відкрив очі. Стеля знайома. Півтемрява, що тане під тиском ранкового світла. Стіни… його кімната.

«Але ж я…» — подумки. І вголос:
— Як я тут опинився?

Відповідь прийшла не одразу. Спершу скрип дверей, а потім знайомий голос Ліані, спокійний, сухо-доброзичливий:

— Рік тебе приніс. Сказав, що якщо вже ламаєш башти, то спати маєш вдома, а не в лазареті.

Гал потягнувся, повільно сів на ліжку, потер лице долонями.

— Заснув у цілителів?

— Практично на ходу. Поки тобі щось розповідали, ти вже не слухав, тільки кивнув і вирубився.

— А Рік?

— Просто зник з тобою на руках. Потім знову з’явився, вже без тебе. Сказав, що все гаразд і що ти тепер офіційно на його совісті. А от це, здається, вже справжній привід для тривоги, — додала з кривуватою усмішкою.

— Він… сказав щось іще?

— Що «темні не горять, якщо їх не підпалити». І пішов.

— Як завжди, — пробурмотів Гал.

У животі щось забурчало. Ліані підняла брову:

— Снідати будеш чи так і лежатимеш героєм?

— Звісно буду. Герой без їжі просто сонна легенда.

І вони разом вийшли з кімнати. У просторій залі Торен уже боровся з скибкою хліба, а Ельвар наливав чай. День починався. Новий день після Вежі, після Темряви, після ще одного кроку вглиб себе. Гал і Ліані зайшли на кухню майже одночасно. Він — босий, зі скуйовдженим волоссям і в сорочці, яка була більше схожа на нічну, ніж на звичайну. Вона — злегка зібрана, але очі ще не зовсім прокинулись.

— Наш герой таки вирішив не спати до обіду, — озвався Торен з-за столу, жуючи шмат хліба. — Уже прогрес.

— Дайте хоч чаю сьорбнути, — пробурмотів Гал, сідаючи поруч і беручи чашку з паром. — А тоді вже прокидайтесь зі своїм сарказмом.

— Рік тебе знову переніс, — кивнув Торен, кидаючи погляд на запечене коріння. — Тихо так. Просто… оп, і ти вдома.

— Знаєш, — додав Ельвар, — я вже думаю, що в нього є ключ від усіх дверей і пара порталів у кишені.

— У нього, мабуть, і ключ від підсвідомості є, — зітхнув Гал. — Все відчуває, все бачить, все знає.

— А ще він сказав, що після такого удару енергій й сам би, можливо, не вижив, — повідомив Торен. — І що ти, цитую, “жахнув по Вежі дикою сумішшю всього, в чому не розбереться навіть архімандріт”.

— Архімант, — поправила Ліані.

— А я що сказав?

Гал мовчки сьорбнув чаю. Напій був терпким, з ноткою медових трав.

— А в Вежу більше не будуть посилати? — обережно спитав він.

— Мабуть, ні, — знизав плечима Ельвар. — Хоча, не здивуюсь якщо скоро там з’явиться табличка “Тримати подалі від студентів Ріка”.

— Особливо одного, — уточнив Торен.

Гал усміхнувся. Вже без втоми.

— Сьогодні одна пара, — згадав Ельвар. — Що далі?

— У мене іще артефакторика, — сказав Гал. — Треба завершити прототип.

— А потім? — Ліані нахилилась ближче. — Ще щось очікується? Чи може краще відпочинеш?

— Сподіваюсь, що нічого не станеться, — хмикнув Гал. — Хочу просто... повчитись. Як звичайний студент. Хоч день.

Усі переглянулись.

— Ну удачі, — сказав Торен. — Бо в твоєму випадку “звичайний студент” звучить не правдоподібно.

Аудиторія знаходилась у найнижчому крилі західного сектору. Тут було постійно прохолодно, а повітря мало легкий присмак вогкості, ніби стіни пам’ятали більше, ніж варто. Коли Галіас зайшов, розмови вщухли. Погляди — прямі, колючі, швидко відведені. Ніхто не привітав, ніхто не озвався. Мовчазна оцінка. Всі вже чули що сталось.

Старший майстер Каларіус Вейн з’явився рівно вчасно. Тінь, що рухалась без поспіху. Його мантія ледь шаруділа, обличчя різке, як поріз від холодного металу. Коли він подивився на клас, здавалося, що бачить не людей, а залишки.

— Сьогодні ви починаєте справжнє навчання. — його голос був сухий, але пронизував. — Минуле заняття було формальністю. Теорією для тих, хто ще не готовий торкатися до суті.

У залі повисла напруга.

— У кожного з вас свій шлях до цієї дисципліни. Хтось тягнеться до забороненого, хтось до сили, хтось до відповідей. Але тут усе інакше. Некромагія не дає — вона забирає.

Заняття почалось із розбору типів залишкових відбитків: спонтанних, глибоких, витіснених. Вейн не диктував, але ставив питання. Хто відповідав невпевнено — чув мовчання. Хто помилявся — зустрічав погляд. Один студент, занадто сміливий у термінах, так і не зміг продовжити думку після короткої репліки: «Не з чужого язика говори, якщо ще не відчув»

Галіас мовчав. Не через страх. Він слухав. А ще вивчав. Обличчя, реакції, зміну тону. Усе це мало значення. У некромагії значення мав навіть подих. І лише в кінці, коли залишалось кілька хвилин, Вейн зупинився посеред кімнати.

— Тепер практика. Хто готовий, той побачить. Хто не готовий відчує, як темрява може кусати.

Він клацнув пальцями. У повітрі перед кожним з’явилась тонка нитка, ледь видима, напівпрозора, темна, мов тінь на склі.

— Не рвіть її. Не женіться за образом. Просто торкніться. Якщо вийде, побачите те що ховається за нею.

Студенти вагались. Один темноволосий, з руками як у скульптора, перший простягнув пальці. Його нитка одразу затріщала й розсипалась. Він здригнувся.

Галіас чекав. Коли ж усе затихло, він доторкнувся. Нитка не зникла. Навпаки стала яснішою, і в ній виник образ. Кам’яна арка. Руїни. Голос, що шепоче крізь порожнечу. І… спалах. Темрява. Обрив. Вейн уже стояв поруч.

— Бачиш?

— Тільки обриси. Як у сні.

— Це добре. Якщо бачити надто чітко, іноді можна не повернутись.

Він нахилився ближче, так, щоб інші не чули:

— І ще… Ти викликав інтерес. А це в нашому колі не завжди безпечно. Тримайся напоготові, Галіас.

І перш ніж той устиг щось відповісти, Вейн уже повернувся до решти.