Розділ 19

Минув тиждень. Навчання закрутилось остаточно, пари, практики, домашні завдання. Кожен день приносив нові знання, виклики й цікаві знайомства. Але попри все це, компанія не зупинялась. Пошуки правди про наставника тривали. Ельвар, із властивим йому завзяттям, намагався залізти в архіви факультету загальної магії. Торен спілкувався з викладачами артефакторики, кожного разу кидаючи в розмову випадкове: “А Рік колись згадував, як це було в якомусь році, пів тисячоліття тому…” Ліані ж тихо намагалася витягти щось із Аліри ніби між іншим, за чаєм у звіринці. Та тільки зітхала і відповідала, що “Рік був тут, коли вона ще була студенткою… і, здається, навіть коли бібліотекар тільки проходив вступне випробування”.

Сам Гал обережно розпитував у архіваріуса. У відповідь отримав тишу, погляд знизу вгору і пораду читати більше легенд. Саме легенд — не історії. І коли Гал спробував знайти “древні байки про вічного мага” — знайшов. Але то були казки. Хоча… не всі казки вигадані.

Новий день почався неочікувано спокійно. Без пригод, без аномалій, без повідомлень “до Ріка, негайно”. Тиша. І це насторожувало. Вони вже сиділи в столовій на обіді, Ліані без зайвих слів поставила перед Галом дві порції (він знов забув сніданок), Торен розказував, як мало не підірвав лабораторію через те, що вирішив навчитись слухати енергію в собі і артефакті, а Ельвар кривився, бо його змусили цілу ніч писати доповідь про правильне використання магії в публічному просторі.

І тут прийшов вісник. Не один із службовців Академії. Не хтось знайомий. Просто старенький чоловік, у простому плащі, сивий, із ціпком. Підійшов до їхнього столу, обвів поглядом усіх чотирьох.

— Галіас. Торен. Ельвар. Ліані. Ви запрошені сьогодні перед заходом до Башти Семи Вітрів.

Він розвернувся і так само спокійно пішов. За ним — легкий вітер, який ніби з’явився нізвідки.

— Це... було досить офіційно, правда? — пробурмотів Ельвар.

— Башта Семи Вітрів… — повторила Ліані. — Що це?

— Здогадки? — Гал підвів голову.

— Як завжди. Або халепа. Або доля. — відповіла Ліані і усміхнулась куточком губ.

— Башта... Чого? — протягнув Торен, тримаючи в руках папірець з печаткою Академії. — Хто-небудь, скажіть мені, що це якась студентська ініціатива з розіграшами. Ну там: “Першачки, злізьте на дах і заспівайте гімн Академії”…

— Я взагалі думав, що Башта Семи Вітрів це просто назва для якогось старого закинутого корпусу, — буркнув Ельвар, перечитуючи запрошення. — А не об’єкт для... офіційного завдання.

— А це точно завдання? — Гал сів на стіл, розгортаючи лист з позначкою "терміново". — Тут щось надто... обережно написано: “відвідати”, “перевірити реакції”, “заповнити звіт”. Яке ще “перевірити реакції”?!

— Звучить як “ми не знаємо, що там, тому йдіть туди, ви ж і так нам усе розвалили за пів місяця”, — озвалась Ліані. — Ну що, нове випробування? Традиція, чи як?

— Я думав, що традиція це академічний бал, а не похід у башту з назвою, від якої хочеться загорнутись у ковдру і не виходити, — пробурмотів Торен, вже натягуючи плащ.

— Отже, плану в нас немає. Башту не знаємо. Завдання незрозуміле. Чудово. Все як завжди, — підсумував Галіас і вийшов у коридор.

— Чекай! Ти хочеш йти просто так?

— Ага, — обернувся Гал. — Бо якщо ми залишимось, Рік все одно нас туди затягне. А так є шанс зберегти гідність.

— Це він про тебе, — вказала Ліані на Торена.

— Я з гідністю попрощався ще після першого вибуху в артефакторній, — зітхнув той. — Ну що, збираємось?

— А ми вже зібрались, — підняв руку Ельвар. — Це й називається “квартет хаосу”. Вперед, назустріч незнаному. Знову.

— Хто придумав таку назву? — примружилась Ліані.

— Ну не “Команда Ріка” же називати нас, — відповів Гал і зник за дверима.

І ось так без конкретного плану, без чіткого розуміння, з сумнівним завданням, з сумкою за плечима і хронічною підозрою щодо сюрпризів — вони рушили.

Башта Семи Вітрів виглядала... ну, як башта. Висока, сіра, злегка похилена, ніби втомилась стояти й от-от сяде на землю. Вершина ховалась у тумані, або, може, в хмарах, складно сказати. Навколо кам’яне подвір’я, кілька магічних світильників і табличка з написом: “Увага. Не входити без дозволу”. Дуже переконливо.

— То це воно? — озвався Ельвар. — Я очікував чогось... більш готичного. Може, черепа на вході.

— Черепи закінчились після минулого випробування, — пробурмотіла Ліані. — Їх усі перший курс розібрав на лабораторні.

— Та ну вас, — знизав плечима Торен. — Дивіться, там ще хтось є.

На краю подвір’я стояла постать в академічному плащі. Високий, з зачесаним назад сивим волоссям і згорнутою папкою в руках.

— О, хтось серйозний, — прошепотів Гал.

— Ага, у нього навіть брови в суворий пучок зібрані, — додав Торен.

Чоловік глянув на них через окуляри й кивнув.

— Студенти особливого набору? Підійдіть ближче. Я магістр Ветріус, куратор цієї локації. Сьогодні ваша перевірка. Академія вирішила, що ви заслуговуєте випробування рівнем вище першокурсного стандарту.

— Ми ж першачки. Деякі з нас, — додав Гал.

— І все ж, — короткий погляд Ветріуса. — Ви четверо за місяць принесли в Академію стільки новин, скільки інші за все навчання не приносять. Тому адаптоване випробування. Без ризику для життя, з повним контролем.

— Це ж ідеальний варіант для нас, — око Торена ледь сіпнулось. — “Без ризику” звучить як спроба нас заспокоїти.

— А вам не хочеться дізнатись, чого саме ви боїтесь? — втрутилась Ліані, перехрещуючи руки.

— Якщо це чергове “відчуйте себе й довіртесь інтуїції”, я протестую, — буркнув Ельвар.

— Ви отримаєте інструкції всередині, — спокійно продовжив магістр. — Кожному свою. Пройдіть башту, зберіть дані, і вийдіть. Це головне. Вам не треба перемагати, не треба рятувати світ. Лише взаємодія і висновки.

— І куди нам іти?

— Двері вже відкриті. Вдихніть глибше. Це все ще Академія. Просто... в мініатюрі.