Розділ 18

Наступного ранку Галіас йшов коридором Артефакторного корпусу не для роботи. Хоча, можна було сказати що для дослідження. Бо робота над артефактом відпочити ще могла, а от цікавість ні. У майстерні якраз не було багато людей. Майстер Трикутник, на вигляд завжди зосереджений, занурений у світ схем і формул, підняв голову, коли хлопець переступив поріг.

— Галіас. Знову з новими ідеями?

— Поки тільки з питанням, — чесно відповів той. — Про... наставника.

— Ріка? — майстер поклав інструмент. — Не про артефакт?

— Про Ріка.

— О-о, — Трикутник засміявся коротко. — Тоді сідай.

Галіас сів навпроти. Майстер глянув на нього з цікавістю, не без іскорки розуміння в очах.

— Ти хочеш знати, скільки йому років, так?

— Була така думка...

— І ти будеш не першим кого це цікавить. Але скажу одне, коли я прийшов працювати сюди, він уже був наставником.

— І скільки це було років тому?

— Вже більше сотні років, достатньо, щоб вважати себе старожилом Академії. Але він був тут раніше. І досі виглядає молодше мене, що найбільше дратує.

— І більше нічого? Жодної згадки?

— Усі документи про перших працівників Академії зберігаються в центральному архіві. Але я б не наважився туди лізти... Вони захищені плетіннями. І навіть не тому, що це заборонено, а тому що — він нахилився ближче — ти почнеш бачити речі, яких ніхто не записував.

Галіас подякував. Але зупинятись не збирався. Бібліотека зустріла його знайомим запахом старої магії, паперу і мовчазної поваги. Архіваріус, як завжди, був наче тінь, котра рухається без звуку. Він тільки кивнув у відповідь на вітання.

— Хочу дещо дізнатись, — сказав Галіас. — Про одного з викладачів. Нодеріка Вел’Дорна.

Архіваріус поставив перо на підставку. Його сіро-бурштинові очі зосереджено вдивлялись у хлопця.

— Вел’Дорн? Питання гідне. Але відповідь не лінійна.

Він піднявся і пішов до дальніх полиць. Повернувся з тонким томом, чорним, з вицвілим золотим тисненням.

— Ось. “Варіації на тему Бессмертя: Теорії та спостереження”.

— Я...?

— Читай. І думай не буквами, а між рядками.

Архіваріус знову сів і більше не сказав ні слова. Галіас подивився на обкладинку. Сторінки вже самі розгортались на главі:

“Феномен фіксованої часової проекції. Перші згадки — до початку Другої Епохи...”

Він зітхнув.

— Здається, я починаю здогадуватись. І зовсім цього не хотів.

Уривки з “Варіацій на тему Безсмертя”

Передмова

Безсмертя — не ціль, а побічний ефект. Ми не шукаємо вічності. Ми досліджуємо те, що стається, коли час відмовляється від своєї влади над душею.

Розділ III: "Про феномен фіксованої часової проекції"

Деякі індивідууми, після певних катастрофічних магічних подій або тривалих впливів, “застрягають” у часовій проекції, яка не піддається старінню. Їхня фізична сутність не змінюється, не втрачає енергії, не піддається впливу часу. Проте не слід плутати це з повним безсмертям.

Ці люди не безсмертні, вони — фіксовані. Зупинені. Світ навколо рухається, вони — ні. Вони пам’ятають усе, але не змінюються. І що найдивніше — іноді вони навіть не знають, що саме їх зупинило.

Розділ VII: “Особистості-парадокси”

У третій редакції книги (дописано за архівами Гільдії Хроністів) з’явилась згадка про фігуру, яку деякі дослідники вважають прикладом фіксованої часової петлі у живому організмі. Ім’я не вказано прямо, але опис:

“Темний силует у довгому плащі, схильність до нестандартної викладацької діяльності, присутній у записах протягом п’яти поколінь, однак жодного разу не зафіксований в офіційному списку працівників Академії на дату запису.”

Його вік не фіксується магічними кристалами. Його підпис з’являється в рукописах і документах, датованих різними епохами. Але його обличчя завжди однакове.

Галіас закрив книгу. Він не зітхнув, не сказав нічого вголос. Але думка, наче іскорка, залишилась: “Рік... не безсмертний. Але його час не тут.”

Вечір був теплий. З вікон факультетів ще пробивалось світло, хтось учився, хтось чергував. Академія жила, дихала. А Галіас ішов знайомими доріжками з бібліотеки, заглиблений у думки. За сьогодні він начитався такого, що тепер... тепер хочеться спати, і щоб не снилось нічого. Усе ще прокручуючи прочитане, він не одразу помітив тінь, яка з’явилась просто перед ним.

— Книги, книги... Поки в них не потонеш, з Академії не вийдеш, — почувся знайомий голос.

Галіас смикнувся, а потім роздратовано втупився у фігуру в темному.

— Рік! Ти що, завжди так?..

— Майже завжди, — той посміхнувся. — Інакше який сенс бути загадкою, якщо не користуватись моментом?

— Це була телепортація?

— Ні. — Рік подивився на нього так, ніби хотів дати більше відповіді, але вирішив не зіпсувати таємниці. — Це лише короткий шлях.

— І що це означає?

— Що є місця, де простір не веде себе як чемний школяр, а як кіт. Може, згорнутись клубком. Може, розтягнутись. А може, пустити когось, кого впізнає.

— А Академія?

— Це не просто будівлі. Це жива структура. Хто знає, той бачить двері, яких немає. І шляхи, які ведуть в нікуди... поки ти не згадаєш, куди хочеш потрапити.

Вони йшли далі поруч. Рік не запитував, що читав Галіас. Галіас не уточнював, скільки ще Рік з’являтиметься “з повітря”. Але десь всередині оселилось просте розуміння, Рік не просто знає короткі шляхи. Він знає кожен камінчик Академії.

Вони вже дійшли майже до повороту, що вів до гостьових корпусів, коли Галіас різко зупинився.

— Я читав сьогодні в бібліотеці, — сказав він просто. — Про тих, хто не старіє. Про фіксовану часову проекцію. Там згадується хтось, кого багато хто бачив, але ніхто не пам’ятає, щоб він змінювався.

Рік теж зупинився. Повітря навколо здавалось трохи важчим.