Розділ 17

Ранок почався, як зазвичай із запаху чаю, буркотіння Ельвара про недоспане, і сухих жартів Торена. Але вже біля дверей вони розділились.

— Ми до магії бойових плетінь. Ви до “слухай серцем, відчувай плетіння”... — підколов Торен, ховаючи усмішку.

— Зате у нас професорка не кидає стільцями, якщо ти щось неправильно зробив, — парировала Ліані.

Вони посміхнулись і пішли. Коридори Академії вже наповнились голосами. Декілька знайомих облич кивнули вітаючись. Усі вже звикли, Гал і Ліані, студенти без групи. Але з репутацією.

Кабінет із гравіруванням “Магічна етика. Проф. Меріль”. Професорка вже була всередині, знову в тій самій строгій мантії, але з іронією в очах.

— Панове вільні слухачі. Вітаю. Місця ті самі, або ті де ви не будете заважати іншим думати.

Пара почалась із обговорення. Тема “Межа дозволеного в екстремальній ситуації”. Усі сперечались, приклади сипались, і лише Галіас довго мовчав. А тоді запитав:

— Чи має маг право використовувати заборонені плетіння, якщо йдеться про захист інших?

Тиша. Хтось навіть озирнувся. Професорка поглянула на нього з зацікавленістю.

— А чи готовий він потім не захищатись словами, а відповідатиза це? І не перед Академією, а перед собою в першу чергу?

Вона зробила паузу.

— Заборонене не завжди зло. Але відповідальність за нього завжди твоя. І лише твоя.

Лекція тривала. В кінці невеличке завдання: прочитати витяг із Кодексу Магічної Поведінки і підготувати власний аналіз. Вийшовши в коридор, Ліані нахилилась до нього:

— Ти дуже добре ставиш незручні питання, знаєш?

— Бо я шукаю відповіді не для когось, в для себе.

Вона кивнула і не сказала більше нічого. Але в погляді читалось, що вона це поважає.

Аудиторія змінилась, але тон залишився. Професор Хавель стояв перед великою дошкою, креслив руни не крейдою, а пальцями і ті палахкотіли у повітрі, зникаючи одна за одною. Галіас і Ліані сіли ближче до краю, але не в самому куті. Їх помічали, але не заважали.

— Отже, — почав Хавель, не озираючись. — Що таке магія? Поки ви відповідаєте, ви не розумієте. Як тільки перестанете, можливо почнете розуміти.

Хтось засміявся. Дарма. Хавель озирнувся і тиша стала глибшою.

— Магія не сила, не енергія, не плетіння навіть. Це наслідок. Наслідок вашого бажання. Направленого, усвідомленого, справжнього. Все інше лише механіка.

Він кинув на парту камінь. Сірий, простий, злегка відшліфований. На ньому був символ.

— Цей символ не просто руна. Це ім’я. Ім’я речі, яку ви створюєте. Кожен артефакт, кожне плетіння має бути назване. Інакше воно не твоє. І не послухається.

Піднявся один із студентів:

— А що, якщо назву не встиг придумати?

— Тоді назву воно знайде саме. І результат може тобі не сподобатись.

У другій половині лекції почалась практика. Просте завдання, створити вогняну іскру з мінімальної кількості мани. Без плетіння. Без слів. Лише воля.

Галіас поклав пальці на кристал. Вогник спалахнув чисто, рівно, не надто яскраво. Але не так, як у інших, його вогонь був холодним. Блакитно-бірюзовим, з темними прожилками. Професор нічого не сказав. Але підійшов. І запитав тихо:

— Ти назвав його?

— Він назвався сам.

Хавель пильно подивився.

— Запиши це. Усі артефакти, які називаються самі, заслуговують спостереження. І пам’яті.

Лекція закінчилась. Але камінь із символом Галіас узяв із собою. Бо той тепер був його. Студенти повставали, хтось обговорював вправу, хтось тихо матюкався орочим — явно не вийшло так, як очікувалось. Ліані сперлась на парту, дивлячись, як Галіас тримає той камінь із символом. Його палець досі лишав тонку світлу лінію на поверхні, неначе руна хотіла ожити знову.

— Це часто так у тебе? Щось... не як у всіх?

— Здається, так.

— І тебе це не лякає?

— Лякає. Але більше стає цікаво.

Вона кивнула — повільно, серйозно.

— Тоді... тримайся за це. Більшість боїться незрозумілого. А маг, який іде в невідоме, або дурень, або геній.

Професор Хавель уже збирав свої матеріали. Але, помітивши, що Галіас все ще дивиться на камінь, підійшов ближче.

— Символ не схожий на жодну з основних систем. Це твоє плетіння самоусвідомлення. Таке трапляється рідко. Дуже рідко.

Галіас підвів очі. Його голос був рівним:

— Що мені з цим робити?

— Спостерігати. І не поспішати. Іноді, артефакт називає не лише себе, а й тебе. І ти вже не той, хто його створив. А той, кого він вибрав.

Професор розвернувся і пішов, залишивши напівпорожню аудиторію і тишу, в якій камінь ніби ще світлів у руці. Ліані усміхнулась уголос:

— Тепер іще один тебе вибрав. Колекціонуєш проблеми, чи як?

— Здається вони мене самі колекціонують.

Вони рушили до виходу. Пара закінчилась. Але камінь у кишені відчувався важче, ніж здається.

Обідній зал, як завжди, гудів, мов вулик. Студенти говорили, сперечались, сміялись і головне їли з апетитом, як ті, що магію не просто вчать, а нею живуть.

Галіас і Ліані сиділи на звичному місці, проте Гал майже не їв. Він жував щось на автоматі, поглядом втупившись у власний записник, у який уже встиг занести схему поточної версії артефакта.

— Ти знову не тут, а там, у схемах, — буркнула Ліані, підсунувши йому миску супу. — Хоч щось з’їж. А то твій мозок скоро сам себе пожере.

— Це майже закінчено. Але треба змінити третинний фокус. Він поглинає занадто багато при перенаправленні.

— Це тобі майстер сам сказав?

— Ні. Це сказав... камінь. Символ. Я просто... відчув.

Ліані не стала заперечувати. Просто зітхнула.

— Добре. Але хоч пів години не помирай з голоду.

Після обіду артефакторна. Там його вже чекали. Майстер Дур’Рел підійшов до нього ще на вході.

— Я бачив заявку. Аркаліт і матеріали прийдуть за тиждень. Поки що вижимай усе з того, що маєш.

— Я й не планував зупинятись.