Розділ 16

Сонце ще не встигло пробитись повністю крізь хмари над Академією, а Галіас уже спускався сходами з дерев’яною коробкою в руках. Рунічні печатки тихо поблискували, ознака того, що Аркаліт всередині живий. Не просто реактивний, а вразливий до ставлення. Майстерня артефакторів зустріла його тишею, у якій досвідчені вуха могли вловити щось на кшталт очікування. Майстер Трикутник вже був на місці. Звично похмурий, у халаті з рваним подолом і рукавами, обпалені кількома магічними вибухами. Побачив коробку і враз помітно ожив.

— Прийшов?

— Так. Принесли вночі.

— І ти, звісно, замість спати одразу сюди?

Галіас просто кивнув.

— Ну, раз ти такий ранній, — пробурмотів майстер, — викрою для тебе окреме вікно. Постав у камеру шосту, обереги вже налаштовані.

Камера шоста — індивідуальний магічний відсік, здатний стабілізувати найкапризніші матеріали. Аркаліт тихо запульсував у повітрі, ніби відчув, що опинився вдома. Поки енергія стабілізувалась, Галіас коротко перемовився з майстром, залишив замітки й кілька нових креслень і лише після того нарешті вирушив до столової.

Його чекали, як завжди, за дальнім столом біля вікна.

— О, а ось і з’явився! — всміхнувся Торен. — Ми вже хвилювались, чи не втік з Ріком у чергове “маленьке завдання з незначними ризиками”.

— Він, мабуть, насправді не ходить, а телепортується. Інакше не поясниш, як о п’ятій ранку він був у себе, а зараз знову тут, — додав Ельвар.

— Я просто заніс дещо у майстерню, — спокійно відповів Галіас.

— “Дещо” це Аркаліт? — хмикнула Ліані.

— Так.

— А я думала, сюрпризи від Гала вже не дивують, — зітхнула вона з усмішкою. — Помилилась.

Поснідали швидко. В тиші, але не холодній, у зосередженні. Було відчуття, що день обіцяє бути важливим.

Пари злились в одну суцільну стрічку слів, заклять і схем. Галіас був присутній тілом, жестами, навіть відповідями. Але думки його давно жили не тут. Вони блукали ритмами, контурами, ідеєю артефакту, що вже більше не здавався експериментом. Він був метою. Коли остання пара закінчилась, більшість студентів кинулись у бік їдальні.  А Галіас у протилежний. Торен крикнув навздогін:

— Гал, обід?

— Потім!

— Ну звісно. Знову артефакти важливіші за їжу... — зітхнув той, але посміхнувся.

Майстерня зустріла його так, ніби чекала. Камера шоста мерехтіла стабільним світлом. Всередині — Аркаліт. Спокійний, рівний, з тонкими імпульсами майже як пульс у живого створіння. Галіас довго не заходив у відсік. Лише спостерігав, потім сів за стіл. Витягнув креслення. Почав вносити правки.

— Якщо моє тіло не обманює, обід ще триває, — голос майстра пролунав збоку.

— Я не голодний.

— У тебе очі горять так, що боюсь, як би не спалахнуло щось зайве. Ну, що далі?

Галіас кивнув на ескіз.

— Оновлений канал підключення. Енергетична лійка буде обмежена плаваючим вектором, але сам фокус на інтеграцію універсального вузла через частково адаптивну серцевину з Аркаліту.

— Ти хочеш, щоб артефакт сам відчував користувача?

— Так.

Майстер замовк на хвилину. Потім сказав тихо:

— Тоді працюємо. Голод не дракон — не з’їсть. А ідея може втекти.

Артефакторика не терпить поспіху. І ще менше очікувань дива. Але іноді, коли формула влучає в ціль, матеріал “чує” майстра, а енергія не виривається з-під контролю, народжується щось нове.

Галіас працював акуратно. Кожен дотик до Аркаліту обережний, ніби гладив живу істоту. Його не можна було змусити, тільки спрямувати. Каркас уже був сформований. Фокусуюча система стабільна. Лійка адаптації активна. І перша спроба конверсії стихії дала результат: 1 до 5.

П’ять частин вкладеної енергії — одна на виході. Але це працювало. Вогняна енергія трансформувалась у водну. Повільно, з втратами, але стабільно. Галіас посміхнувся.

— Він слухається…

Це не було ідеально. Але для першої фази — надзвичайно добре. У нормі маг, не здатний до водної стихії, взагалі не міг би її використати. А тепер міг. Через артефакт. Це була революція. І Гал це розумів. Залишалось удосконалити схему і перевірити наскільки енерйоємкі формули артефакт зможе витримати. В його голові вже визрівав наступний етап: композитний артефакт, який автоматично визначатиме, яка стихія потрібна користувачу і на її основі формуватиме енергію з того, що є в наявності. Вогонь у душі? Отримаєш лід, якщо треба. Вода в серці? Стане молотом повітря. Немає “не вмієш”. Є “через що передати”. Для цього потрібно:

— Поліпшити рунічну матрицю обробки. Вдосконалити стабілізацію ядра. А ще відпочити. — Шептав Галіас про себе.

Голова дзвеніла. Пальці  були стомлені. В очах сухість. Але задоволення від роботи перевищувало всі недостатки. Майстер підходить, бачить результат, не просто задоволений. Захоплений.

— Один до п’яти… і без жодної втрати в стабільності? Ти чудовисько, хлопче. В хорошому сенсі.

— Я ще його вдосконалю, — стиха сказав Галіас. — Це не межа. Це тільки кістяк. Потім — композит.

— І він працюватиме?

— Я це відчуваю. Так само, як Аркаліт відчуває мене.

Тиша. Потім короткий кивок.

— Йди. Їж. Спи. Завтра будеш генієм. А сьогодні ти сам уже розібраний по частинах.

У будинку було затишно. Хлопці сиділи в вітальні, щось обговорювали напівпошепки, коли відчинились двері і на порозі з’явився Галіас.

— Ну що, геній повернувся? — підняв брову Торен.

— Сподіваємось, хоч не забув, як звуть своїх друзів, — додав Ельвар.

— Я просто… трохи заглибився в роботу, — сказав Галіас і всівся у крісло.

У нього був той самий вигляд, який хлопці вже знали: суміш виснаження й внутрішнього вогню, що все ще не згас.

— Аркаліт? — спитала Ліані.

— Так. Перший робочий цикл. Один до п’яти. Стабільно і без збоїв.

У кімнаті настала тиша.

— …Його ж тільки магістри беруть на переробку, — прошепотів Торен. — Ми ще не закінчили перший рік, а цей вже створює речі, які…
— …я навіть описати не можу, — додав Ельвар.