Розділ 14

Ранок почався, як і личить: дзвоном у центральній вежі та запахом гарячого хліба з їдальні. Галіас ішов на заняття, Ліані поруч з ним. Ельвар і Торен уже пішли на свої факультети. Сьогодні Основи магії та Магічна етика. Обидва предмети спільні для всіх факультетів першого курсу. Але група, до якої приписали Гала з Ліані, мала специфіку. Група окрема, особлива. Їх двоє. Один темний, інша змішаної направленості. А ще обидва під крилом Нодеріка Вел’Дорна. Першу лекцію читав професор Хавель, з яким уже познайомились минулого разу. Його голос був низький і твердий, як скеля.

— Магія не емоція і не сила. Магія це свого роду пам’ять світу. І кожен, хто торкається її, або вписує себе в цей ланцюг,  або вириває шмат і розплачується за це.

Галіас слухав і записував. Стислі формулювання, схеми, власні думки у дужках. Потім магічна етика. Там була інша атмосфера. Професореса Меріль, з посмішкою хижака і жовтою серветкою замість закладинки. І перше ж її запитання:

— Що таке “правильно” якщо результат врятував сотні, але порушив закон?

В аудиторії мовчанка. Галіас підняв очі.

— Це не етика. Це питання влади.

— Чому? — спитала вона.

— Бо етика це завжди суб’єктивне. Якщо порушив закон і тебе підтримали сильніші, або хочаби більшість — це вже не злочин, а виняток.

Пауза. Погляди людей в залі. Ліані скосила очі. Посмішка була схвально-іронічна. Професореса кивнула.

— Перший тиждень, а ти вже ставиш правильні питання і мислиш як той хто сам стикався з подібним. Мені подобається.

Після занять коротка перерва. Ліані наздогнала його біля сходів.

— Думаю, ми їм ще набриднемо.

— Чим?

— Своїми відповідями.

Після обіду в їдальні, де Галіас їв повільно, але багато бо знав, що в звіринці не до перекусів, він попрямував до знайомих воріт, за якими не вчать закляття, а вчаться розуміти без слів. Звіринець зустрів його знайомим спокоєм. Тиха вологість у повітрі, тріск гілок, низьке гарчання десь у глибині вольєрів. Мел як завжди з’явився без попередження. Просто пройшов повз, зачепивши боком. Контакт, прийняття, ніби казав: “ти тут потрібен”. Аліра чекала біля загону з нетопирами Тір’Санського підвиду. Вони металися незвично різко.

— Вчора заспокоїлись. Сьогодні знову як скажені.

Галіас підійшов ближче. Поглянув.

— Вони реагують не на шум. Не на світло. На щось інше. Більш глибоке.

Аліра не одразу відповіла. Лише поглянула на нього довше, ніж звично.

— Я вчу тут студентів уже двадцять років. І багато хто мав чуття. Але ти не просто чуєш. Ти… ніби відчуваєш, коли ще нічого не відбулося.

Вона стисла пальцями браслет з чешуйками дракона.

— Може, Мел мав рацію, визнавши тебе своїм.

Галіас не відповів. Лише подивився на тварин, мовчки, довго, передаючи їм думку що все в порядку. І раптом нетопирі втихомирились. Один — навіть завис у повітрі, ніби прислухався. Не до звуків, до присутності. Пізніше він залишав звіринець під вечірнє небо. Мел ішов поруч. Не як тварина. Як тінь. Супроводжував, але не контролював. І десь позаду, Аліра тихо сказала:

— Якщо хочеш, можу вписати тебе як старшого помічника. Це не просто титул, це довіра. Подумай.

У будинку було тихо. Ліані в себе. Торен вийшов у місто за перекусом чи за плітками, Ельвар, як казав, вирішив “зчитати всю історію Імперії, або хоча б вступ”. Тому тут був спокій. І час на головне: себе. Галіас сидів на підлозі. Записник був на колінах. Рука спокійна, очі зосереджені.

"Сьогодні були заняття. Відповіді не були правильними — але були моїми. І це спрацювало.
Звіринець. Нетопирі. Аліра запропонувала місце. Це як знак довіри. Я не звик але відчуваю, що це правильно."

Зупинився, задумався. Потім:

"Я не знаю, ким саме я стану. Некромаг? Артефактор? Той, хто говорить із Темрявою? Чи щось інше?

Але кожного разу, коли відчуваю, що дію як слід, щось всередині відповідає. Як голос. Як згода."

Підпис — просто крапка. І тиша.

Він закрив зошит, піднявся, підійшов до вікна. Небо вже було темно-синє. Місяць ще не піднявся, але одинокі зірки вже блищали. І серед цієї безмовності знайоме внутрішнє тепло. Не гучне, не грізне. Просто відчуття присутності. Темрява не говорила. Але мовчала поруч.

Ніч пройшла тихо. Без снів, без тривог — лише з глибоким відчуттям, що хтось поряд. Коли перші промінці світанку торкнулися підвіконня, Галіас відчув легку ясність у думках, ніби відповідь була не дана, а просто відкладена.

Коридори, що вели до аудиторій Темного факультету, мали свій запах: не старого пилу, не магічного озону, а спокою, що несе глибину.
Тут не кричали. І тіні здавались трохи густішими, ніж варто. Галіас йшов сам. Ліані сьогодні мала свої пари. Він же уперше офіційно вирушав на своє головне заняття. Там, де вчитимуть не просто керувати, а чути те, чого не чують інші. І, можливо, керувати тим, чого не мали б.

Аудиторія була напівтемна. Склепіння, старе дерево. І лише в центрі вузол світла, де стояв чоловік у чорному. Старший майстер Каларіус Вейн. Волосся зібране, погляд глибокий, сірий, мов попіл. І відчуття не сили, а чогось іншого, чогось що ніби бачить наскрізь.

— Ти Галіас.

Це було не питання.

— Так.

Майстер не сказав більше нічого. Одразу обійшов його повільно, мов оцінював не тіло а тінь, яка йшла разом із ним.

— У магії смерті головне не емоція. Не сила. І не віра. Головне — розуміння, що все має свій кінець. І як це використати.

Пауза.

— Що ти вже знаєш?

— Те, що нічого не вічне. І що більшість боїться не смерті, а того, що вона… знає.

Майстер зупинився. І, ледь помітна посмішка.

— Почнемо з теорії. Але знаю: для тебе це лише початок.

Він вказав на кам’яну лаву.

— Сядь. Слухай. Пам’ятай: знання темряви це не тінь. Це чіткий силует світу. І ти будеш тим, хто його окреслить.