Розділ 13

Ранок почався буденно, чай, підгорілі тости й Торен, який знову крутив свій амулет-ложку.

— Так, — пробурмотів Ельвар, розгортаючи пергамент на столі, — офіційно з'явились списки груп.
— Нарешті.

Тиша. Всі втупились у нього.

— Ну і? — спитала Ліані.

Ельвар помовчав. Потім спокійно, але з ноткою недовіри:

— Нас там нема.

— Як це нема? — озвався Торен. — А ми тоді хто? Примари?

— Перевір двічі. — Галіас нахилився над пергаментом.

— Уже тричі. Галіас, тебе нема. Ліані теж. Мене і Торена навіть двічі нема.

— Я вам казав, я особливий, — знизав плечима Торен. — Мене не можуть навіть записати просто так.

Всі мовчали. Потім Галіас підняв голову:

— Питати треба кого? Правильно. Ріка.

Вони вже рушали, коли Ліані обернулась:

— А якщо він не знає?

— Ліані… — зітхнув Ельвар. — Він завжди знає. Просто не завжди каже.

Через кілька хвилин вони вже стояли біля дверей з різьбленням у вигляді переплетених драконів і записки:

“не турбувати (якщо не хочете проблем)”.

— Турбуємо, — сказав Галіас і постукав.

Двері не відкрились. Вони просто зникли.

— І ви скажете що це нормально, — пробурмотіла Ліані.

І ось знайомий голос:

— А, мої маленькі офіційно незареєстровані! Прошу, заходьте.

Рік стояв біля столу, що, схоже, самостійно перемальовував якусь карту.

— У нас проблема, — почав Ельвар.

— Так, у вас. — Рік усміхнувся. — Вас не вписали в групи. Бо ви не в групах.

Всі чотири пари очей втупились у нього.

— У вас індивідуальна навчальна програма. Вітаю, ви тепер або особливі, або прокляті. Я ще не вирішив.

— Ти міг хоч щось сказати, — буркнув Торен.

— А де тоді ефект сюрпризу?

Галіас зітхнув:

— То як ми будемо навчатись?

— Як усі, але не зовсім. Ваші розклади особисті, більш індивідуальні. Завтра їх отримаєте. А сьогодні раджу відпочити. Бо навчальний рік, діти мої, вас просто з'їсть.

Після розмови з Ріком повернення додому відбувалось мовчазно. Кожен думав про своє. Галіас про те, що означає “особиста програма”. Ельвар чи не вляпались вони у щось масштабніше, ніж уявляли. Торен скільки вибухів можна втиснути в одну “особисту програму”. Ліані просто рахувала скільки сюрпризів ще витримає її психіка.

— Завтра все почнеться, — тихо мовив Галіас, коли вони сіли на ганку свого будинку.

— І ми навіть не знаємо, о котрій, — додала Ліані.

— І що саме, — додав Ельвар.

— І хто саме вибухне першим, — зітхнув Торен.

Мел, який лежав у тіні поруч, підняв голову й кивнув. Мовляв, я з вами, але дивитимусь здалеку.

Вечір пройшов неспішно: хтось пакував речі, хтось розкладав пергаменти, хтось просто сидів і вдивлявся у вогонь у каміні. Під вечір Галіас відкрив свій записник.

“Завтра старт. Не знаю, що буде, але вперше я не боюсь. Бо є ті, з ким не страшно навіть помирати. А от жити разом з ними вже стало схожим на пригоду.”

Зранку наступного дня площа перед Великим Залом Академії кипіла. Студенти у формі своїх факультетів, викладачі у мантiях із символікою, магічні знамена майоріли в повітрі, а в центрі — піднята трибуна, прикрашена витонченими плетіннями світла.

Галіас, Торен, Ельвар і Ліані стояли окремо. Без факультетських позначок. Без груп. Але увага до них була набагато більша, ніж до тих, хто стояв на постаменті. Усі шепотіли. Хтось з заздрістю, хтось з цікавістю, а хтось із побоюванням. Галіас злегка поправив комір свого чорного плаща і прошепотів:

— Всі дивляться.

— То хоч би хтось запропонував перекус, — буркнув Торен.

Ельвар хитнув головою:

— Вперше в житті я шкодую, що не пішов на факультет ілюзій. Хоча б зробив вигляд, що нас тут нема.

Раптом усі завмерли. На трибуну ступив ректор. Високий чоловік, у мантії кольору нічного неба, з вкрапленнями срібла, як зорі. Його голос не гучний, але звучав у кожному вусі ясно, наче говорив саме до тебе.

— Вітаю нових. Вітаю тих, хто повернувся. І навіть тих, хто дивується, що дожив до чергового року.

Студенти посміхнулись. Викладачі — ні.

— Цей рік буде, як завжди трохи хаотичним, трохи складним. Але, сподіваюсь, лише для вас. Для нас же як і завжди: спокійний, з палаючими кабінетами, вибухами на заняттях і десятками “Я не хотів, воно само!”.

Легкий сміх. Ректор витримав паузу.

— Ви прийшли сюди не за дипломом. Ви прийшли за знаннями. За силою. За відповідями. І, що найгірше, зі своїми питаннями. Але Академія вас змінить. Не тому, що так хоче чи так потрібно. А тому, що знання завжди змінюють.

Він підняв руку і у повітрі спалахнула магічна сфера, яка розкрилась у величезне світлове дерево, що розрослось над головами, пульсуючи магією кожної стихії. Поки всі заворожено дивились, він завершив:

— Вітаю вас з початком. І нехай боги охороняють Академію.

Світло дерева розсипалось і зникло. Почався новий навчальний рік.

Після церемонії площа спорожніла поступово. Хтось ішов святкувати, хтось відпочивати. Четвірка мовчки поверталась у будинок. Бо знали: на них, як завжди, чекатиме щось “спеціальне”. І справді. На столі вже лежали чотири сувої, перев’язані стрічками різних кольорів. Мел муркнув — мовляв, вам залишили долю та хаос. Галіас розгорнув свій першим. Чорне чорнило — чітке, без прикрас. У Ліані — тонкий пергамент із рунічними символами. Торен — як завжди, кольорове чорнило й жирно підкреслено: “Не підривати лабораторії — перше правило”. І Ельвар — сувій з чіткими рунами стихій.

Всі перечитали кілька разів подивились на розклад інших.

— Ну що. — зітхнула Ліані. — Більшість занять у нас різна.

— Зате обід і вечерю ніхто не відміняв, — Торен вже тягнувся до шафи.

— І тренувальний майданчик. Ми все одно будемо бачити одне одного, — сказав Ельвар.

— А якщо не будемо — Рік подбає, щоб ми зустрілись у найменш зручний момент, — додав Галіас.