Розділ 12

Ранок був незвично світлий. Навіть надто. Ніхто не поспішав вставати, але всі прокинулись ще до першого дзвону з башти. Лише Мел спав, як завжди, при дверях. І навіть у сні здавалось, що він слухає. На столі чекала пергаментна туба з печаткою Академії. І друга, менша, з печаткою, ніби винної плями і усмішки. Почерк Ріка.

— Пакети з доставкою, — пробурмотів Торен. — І де мої солодощі?

Галіас розгорнув офіційну тубу. Зачитав уголос:

“Дослідницька група: Галіас, Ельвар, Торен, Ліані.

Завдання: провести базовий аналіз магічного резонансу в зоні C-7, за межами міської лінії.

Тип активності: нестабільна.

Рівень небезпеки: низький.

Мета: підтвердити або спростувати наявність нової активності невідомого походження.

Час: 2 дні.

Куратор — Нодерік Вел’Дорн.”

— Як завжди, — протягнув Ельвар. — “Низький рівень”. А потім чиясь сорочка летить назад раніше за власника.

Ліані вже розгортала другу тубу. Усміхнулась криво:

— А ось і інструкція з “фірмовим підписом”.

Вона прочитала, змінюючи голос:

“Шановні діти. Офіційно ви йдете нюхати рунічний пил. Але неофіційно в тій зоні було щось давнє і забуте. Інші не відчують. Ви — зобов’язані.
Знайдіть не активність. Знайдіть слід. І дивіться глибше, ніж вам дозволяють інструкції.
P.S. Мел знає шлях. Не сперечайтесь з ним, він ображається.”

Мел відкрив одне око. Подивився на них. І знов заплющив.

— Ну, тепер усе офіційно. Ми в халепі, — буркнув Торен. — Знову.

Галіас усміхнувся ледве помітно. Потім кивнув:

— То коли вирушаємо?

— Після сніданку, — сказав Ельвар. — Якщо вже вмирати, то не голодним.

Сніданок пройшов швидко. Навіть Мел з'їв шмат м’яса, ніби підтвердив що день буде непростим. Потім почались збори. А значить, шум, сперечання, і крики з кімнат:

— Ельвар, ну навіщо тобі два кинджали, ти ж маг!

— А якщо магія не спрацює?

— Тоді кинджали теж не допоможуть!

Ліані ретельно перевіряла свій пакунок, пляшки з еліксирами, зошит із нотатками, рунічний амулет для захисту.

— Хто взяв запас води?

— Я, — озвався Торен. — І ще харчі на два дні, і флягу для особливих випадків.

— Особливих?

— Якщо знадобиться змити сліди втечі. А що, хіба не так?

Галіас мовчки збирав своє: амулет, кинджал, магічний записник, та кілька речей, які він вважав важливими, не пояснюючи, чому. Мел сидів у кутку, ніби читаючи кожен їхній рух. І коли Ліані схопила старий компас, Мел рикнув ледь чутно. Вона зупинилась.

— О, ясно. Цього не брати?

Мел підійшов, і лапою легко натиснув на маленький кристал у формі краплі.

— Це брати?

Мел не моргнув.

— Я вже його люблю, — прошепотіла вона.

Ельвар нарешті зібрав усе, і сів:

— Отже, маємо зброю, їжу, воду, амулети, артефакти, і маячню від Ріка. Чого ще не вистачає?

— Віри в себе, — сказав Галіас тихо.

— З цим уже складніше, ніж з еліксирами. — Відповіла Ліані.

Торен встав, хмикнув і потягнув наплічник:

— Добре. Хто перший загубиться, той миє посуд весь тиждень.

Всі поглянули одне на одного. Потім на Гала. І вийшли на пошуки слідів давнини, схованих за офіційним звітом. Під порогом будинку їх вже чекав Мел. Сидів як статуя, очі пильні, темні, без емоцій, але з розумінням. Коли останній з четвірки вийшов, Мел підвівся, м’яко, але з тією впевненістю, яка говорить: “Я веду.”

Академія лишилась позаду швидко. Магічні стіни, портали, вежі, все зникло за горизонтом, залишивши тільки поле, що повільно переходило в ліс.

— Ну що, йдемо за котом? — прошепотів Торен.

— Мел, — поправила Ліані. — Він не просто кіт. Він взагалі не “просто”.

Мел зробив паузу. Озирнувся. У голові Гала виник короткий імпульс, як теплий вітер, “Сюди” і він одразу зрозумів, куди саме. Дорога пролягла вузькою стежкою, зарослою папороттю. Раніше тут явно не ходили. Або дуже давно.

— Ви теж це відчуваєте? — спитав Ельвар.

— Вологість? Дим? Або дивне тремтіння в спині? — перепитав Торен.

— Останнє.

Всі одночасно кивнули. Десь за годину шляху з’явились перші ознаки. Спершу туман, потім камені, що більше схожі на старі архітектурні залишки. Не зовсім руїни, форма ніби є, але позбавлена контексту. Магічне поле тут змінилось. Ставало щільнішим. Наче всі хто заходить під спостереженням. Мел зупинився, обвів поглядом периметр і подався вперед крізь туман, ніби пам’ятав цей шлях. Галіас йшов за ним першим, інші трохи позаду.

— Це не просто рунічна активність, — сказав він. — Це місце, де щось жило.

Мел зупинився біля великого каменя, де туман відступав. В очах холодний розум і сигнал: “Шукайте. Тут.” А навколо лише каміння. І тиша, але Галіас знав, ця тиша брехлива. Камені лежали безладно. Але все ніби чекало порушення. Повітря тут не рухалося. Туман стояв непорушно, немов жива стіна, крізь яку не прорветься навіть звук.

— Це не просто туман, — сказав Ельвар. — Він ніби на нас дивиться, і фільтрує реальність.

— Що? — перепитав Торен. — Як магічне сито?

— Як... м’яка завіса. Ми бачимо, чуємо, відчуваємо, але лише те, що нам дозволено.

Галіас зупинився. Мел сидів біля нього. Не ворушився. Ліані підійшла до великого каменя. Торкнулась, камінь твердий, холодний, нічого. Ельвар пробував викликати світлову руну, але вона згасала, не торкнувшись повітря. Торен бурчав, крутячи амулет у пальцях:

— Я відчуваю, що щось є. Але воно ніде і скрізь одночасно. Хто-небудь, скажіть, що робити. Бо зараз я ляжу посеред каміння і буду чекати натхнення.

І тоді Галіас закрив очі. Ні заклинання, ні формули, лише тиша — внутрішня. Він згадав Темряву. Не як загрозу, а як частину себе. І спробував не шукати за межами, а заглянути вглиб. І щось у ньому зсунулось. Не різко, просто як звук замка, як двері, що відкрились. І тоді в його очах щось спалахнуло. Не світло і не вогонь. Пульс — бірюзово-чорний. Глибокий ніби бездна, що на мить стала зіркою.