Розділ 11

Ранок почався з розлюченого бурчання Торена:

— Хто доїдає вчорашній пиріг виделкою для масла?!

— Я. Бо в нас інші брудні, — відповів Ельвар, жуючи й не моргаючи. — Правила етикету в такому випадку не діють.

Ліані зібрала волосся в хвіст, на ходу запихаючи у рота хліб зі шматком сиру.

— Це точно сніданок? Бо відчувається як атака на шлунок.

— Не скаржся, — кинув Галіас. — Це ще розкіш, якщо згадати, як я їв на вулицях.

За кілька хвилин вони вже йшли знайомими доріжками Академії. Тиша ранку порушувалась лише легким шелестом гілок та далекими голосами працівників. Звіринець уже відкривався. Ворота ще не були повністю розкриті, але всередині щось рухалось, чутно було чиєсь неголосне гарчання і Мела. Мел не гарчав. Він заявляв про себе.

— МммрррРАХххрр! — пролунав звук, схожий на скаргу і загрозу одночасно.

— Це точно не “раді бачити вас”, — прокоментувала Ліані.

Їх зустріла Аліра, не така, як завжди. Волосся зібране, обличчя серйозне, в очах легка тривога.

— Добре, що ви прийшли. Рік сказав, що допоможете, — кивнула на Галіаса.

— Що трапилось? — Запитав одразу Гал.

Вона показала на дальню секцію.

— Сьогодні вночі кілька істот почали проявляти агресію. Без провокування, без причин. Мел не спить. І поводиться так, ніби когось чекає. Або когось не пускає.

Всі обмінялись поглядами.

— І ти подумала, що нам тут саме місце? — озвався Торен.

— Ви ж не відмовились, — відповіла злегка посміхнувшись.

Мел у цей момент з’явився з-за повороту. Великі лапи ступали м’яко, очі блищали. Він глянув на Галіаса і підійшов, торкнувшись носом його плеча.

— Він чекав на тебе, — сказала Аліра.

Але в голосі не радість. Напруга, цікавість, і щось глибше. Бо в звіринці сьогодні не просто “неспокій”. А щось ніби готувалось. Мел не поспішав. Він ішов попереду, великі лапи ступали тихо, наче по повітрю. Його рухи не були агресивними, але точно не розслабленими. Це був хижак, що відчував небезпеку навіть якщо її ще не було видно.

— Він завжди такий, коли щось “не так”? — тихо спитав Торен.

— Ні. І саме це мене турбує, — відповіла Аліра. — Зазвичай він байдуже спостерігає за світом. А зараз наче не довіряє йому.

Вони пройшли повз клітки з пернатими істотами, в основному неагресивні, але сьогодні пір’я наїжачене, крила напіврозкриті. Поруч акваріуми з морськими створіннями: більшість пірнають у глибину, коли хтось підходить. Але сьогодні пливуть ближче. Спостерігають. Віддалений шурхіт, шелест когось великого десь попереду. Мел застиг. Лапи трохи ширше. Спина напружена як тетива. Він озирнувся на Гала. Не на Аліру, не на будь-кого іншого, тільки на нього. Галіас зробив крок вперед.

— Гал… — почав Ельвар, але не договорив.

За рогом була окрема зона. Там тримали істот, які не тільки відчували але й думали. Тварини з зачатками свідомості. Зазвичай вони поводились тихо, але сьогодні неспокій. Відчувалось легке гудіння, ритмічне, як серцебиття. Аліра зупинилась на порозі. Інші теж. Тільки Мел і Галіас увійшли.

І гул припинився. Усі істоти, великі, малі, крилаті й безформні завмерли. І подивились на нього. Не зі страхом. Не з агресією. А як на щось знайоме. Невідоме, але своє. Аліра видихнула повільно.

— Ти навіть не намагаєшся, правда ж?

— Що саме? — тихо запитав Галіас.

— Щоб це не було, ти впливаєш. Просто собою.

Мел знову торкнувся його. Але цього разу не стривожено. А так, ніби “все стало на місце”. Зона для напіврозумних істот була просторою. У ній не було кліток. Лише розмежування. Тут не тримали агресивних. Тільки тих, кого ще вчили розрізняти добро й зло. Слово й намір. Пам’ять і сьогодення.

Після приходу Гала на мить усе стихло. Але тиша не була лячною. А потім одна з істот, що досі сиділа в кутку повільно встала. Вона була схожа на велику чотириногу постать, обтягнуту сріблястим хутром. Очі темно-фіолетові, глибокі. Зазвичай вона взагалі не рухалась без потреби. Її називали Слухач, бо вона мовчала завжди. Іноді відповідала образами. Але майже ніколи не ініціювала контакт сама.

І от тепер встала, підійшла до перегородки. Подивилась на Гала. І нахилила голову. Усі завмерли. А потім — він відчув. Не голос, не думку, а пам’ять. Не свою, чужу. Вона торкнулась його свідомості як пісок крізь пальці. У ній було: полум’я, темрява, небо, страх, і слово — не сказане, але відчутне — “ти був”. І все миттєво зникло. Як відголос сну. Слухач повернулась і знову сіла. Аліра зробила крок уперед.

— Вона ніколи так не робила.

— Що це було? — Галіас спитав тихо.

— Я не знаю. Але схоже, вона тебе впізнала. Або щось у тобі.

В цей момент усі інші істоти ледь, але змінились. Втратили тривогу. Замінили її настороженою тишею. Спокоєм з обережністю. Мел сів поруч із Галом. Аліра нахилила голову, дивлячись на нього, ніби вперше побачила.

— Хто ти, Галіасе?

Він не відповів. Але сам себе теж це питав. Аліра не рухалась. Вона мовчала ще кілька секунд і це мовчання не було спокійним.

— То сигнал, то магозвірі, які поводяться як одержимі. Тепер ще й Слухач говорить через спогади. Це у нас що, новий локальний апокаліпсис, а я остання дізнаюсь?

Голос її був тихим. Але з тих, що ріжуть краще, ніж крик.

— Ну, це ж Академія, — тихо кинув Ельвар. — У нас офіційне тільки хаос.

Аліра провела рукою по обличчю, зробила глибокий вдих. І вже зовсім іншим тоном рівним, сухим, майже холодним:

— Перепрошую. Емоції не звільняють від обов’язків. Дякую всім, хто прийшов. Особливо тобі, Галіасе.

Вона кивнула.

— Мел не був спокійним кілька днів. А тепер він мовчить. І це добра ознака. Але я не можу ігнорувати того, що він чекав саме тебе.

Вона подивилась на Мела, потім на Галіаса.

— І не можу заплющити очі на те, що ти не злякався. Ані його, ані решти. Це не відвага. Але це дивує.