Розділ 10

Ранок пробирався до будинку через шибки м’яко, без поспіху. Першим на кухню, звісно ж, вийшов Торен. І, звісно ж, одразу озирнувся, ніби перевіряв, живий хтось іще, чи вже весь будинок його.

— Так. У мене офіційне питання, — пробурмотів він, відкриваючи шафку. — А де їжа?

До нього приєднався Ельвар, розминаючи шию.

— У їдальні. В яку ми всі ходимо. Хоча, можливо, наш маленький геній вже винайшов самозаповнювальні полиці.

І тут в кухню зайшов Галіас.

— Ні. Але якщо під’єднати базову сітку постачання то можна налаштувати доставку продуктів. Автоматично. Щоправда, готувати все одно доведеться.

Торен зітхнув:

— Я знав, що це прозвучить розумно, і я все одно не до кінця розумію. І це я, другий курс артефакторного!

У дверях з’явилась Ліані, вже вдягнена й бадьора.

— Ви тут магічний холодильник викликаєте, чи просто бурчите зранку?

— Обговорюємо, — відповів Ельвар, — чи варто закуповувати продукти, якщо ніхто з нас не готує. І чи не простіше тримати курс на їдальню.

— Їдальня. Без сумнівів, — відрізала вона. — Хоча кухня тут така, що можна і вечерю на десять осіб зробити. Або…

— Вечірку, — втрутився Торен з посмішкою.

Усі троє обернулись на нього.

— Ну що? Подумаєш. Просторий дім, окрема зона, ніхто не заважає...

— А потім звіт на Раду Академії, заклинання-витверезувачі і сповідь перед Ріком, — відрізав Ельвар.

— І не забудь, Рік ще й може підкинути закляття, яке зробить тебе кротом на три дні, або мишею, — додала Ліані.

Торен театрально зітхнув:

— Добре. Вечірку відміняємо. Але мрія жила!

Галіас усміхнувся ледь помітно:

— А поки в їдальню?

— В їдальню, — сказали всі в один голос.

І рушили, залишивши кухню в стані миру. На сьогодні без кулінарних експериментів.

Сніданок ішов спокійно. Майже. Взяли на підноси сир, хліб, яйця, трохи каші. Навіть чай був гарячий. Четверо сиділи за звичним столом в кутку біля вікна, обговорювали, чи потрібен їм свій чайник на кухні котрий буде заварювати те що хочеться, а не лише трави які кинеш. Коли почала наростати напруга. Не раптова, не гучна. Але помітна. Кілька викладачів встали одночасно. Один із магістрів, той, що завжди сидів у дальньому куті — вийшов, не доторкнувшись до їжі. Ще один розгорнув комунікаційний кристал і зник.

Ліані прищурилась.

— Це не звичайний сніданок.

Ельвар відклав прибори.

— Викладачі зазвичай не реагують так, навіть коли студент вибухнув у лабораторії.

— І Ріка немає, — додав Торен. — Мав би вже закинути нам хоч одну дивну фразу.

Галіас дивився мовчки. Очі уважні, спокійні. Але в напрузі.

— Ви відчуваєте? — сказав він тихо. — Яка напруга в повітрі.

— Так, — підтвердила Ліані. — Схоже на мить перед грозою. Або на…

— На підготовку, — закінчив Галіас. — Я бачив подібне, на заставі. Коли всі готувались до оборони.

Троє переглянулись. Жарти пішли геть.

— Думаєш, щось сталося? — спитав Торен.

— Впевнений, — кивнув Галіас. — Але нам нічого не скажуть. Не зараз.

В цей момент двері столової прочинились, ще кілька магістрів вийшли мовчки, зосереджено. Один із них коротко обмінявся поглядом з Ліані і швидко пішов далі. Щось починалось. Після третьої чашки чаю й четвертого мовчазного погляду викладача, що виходив з їдальні майже бігом, стало зрозуміло одне, щось точно відбувається. І звісно, хтось мав це з’ясувати.

— Гаразд, — зітхнув Торен. — Хтось скаже, що ми маємо сидіти тихо? Бо я не готовий.

— Сидіти тихо не в нашому стилі, — сказала Ліані.

— А в нашому стилі що? Піти і “випадково” натрапити на секретну зустріч магістрів? — спитав Ельвар.

— Саме так, — кивнув Галіас. — І бажано не потрапити в пастку охоронного плетіння.

Вони вийшли зі столової, повільно, ніби йшли кудись у справах. Але варто було звернути за ріг…

— Добре, — прошепотів Торен. — Південна вежа? Всі туди бігли. Навіть кухарка постійно кидала в ту сторону погляди.

— Значить і нам туди, — відповіла Ліані.

Шлях до Південної вежі лежав через внутрішній двір. Туди вели два основні проходи і ще один, старий, через оранжерею.

— Через головний хід нас точно зупинять, — зазначив Ельвар. — Тож…

— Оранжерея, — кивнув Галіас. — Обхідним шляхом.

Прокрадаючись крізь кущі магічного моху, вони вийшли на вузьку доріжку. Попереду був тильний вхід до вежі. Майже непомітний. Але двері прочинені. Галіас зробив знак — тихо. І першим ступив уперед. Усередині темний коридор, приглушене світло. Нічого підозрілого. Аж до того моменту, коли з сусідньої зали донеслись голоси.

— …не з нашого світу. Природа енергії інша, тому вловлюють тільки магокристали

— Імперія вимагає негайного реагування. Якщо ми не зреагуємо першими — хтось інший скористається.

— Це… схоже пробудження. А не інцидент.

Квартет завмер. Жодного руху. Жодного звуку. Галіас відчув, як щось холодне пройшлось по спині. Не страх, а дивне впізнавання. Щось схоже було в лісі, коли загинув Сандер. Вони ще не знали, що саме це було. Але знали одне — краще підготуватись. Вони ще стояли завмерлі, прислухаючись до приглушених голосів за стіною, коли ззаду пролунав тихий голос, такий знайомий, такий недоречний у цей момент:

— А ось і ви.

Всі четверо повернулись одночасно. Рік стояв у проході, однією рукою обпертий об стіну, у другій яблуко.

— Я ще ставив собі питання, за скільки часу ви тут з’явитесь. Ставив на сорок хвилин. Ви з'явились за тридцять. Пишаюсь. І засмучений.

Вони мовчали. Торен лише прошепотів:

— Як? Ми ж перевірили… Там нікого не було!

— Діти, — зітхнув Рік. — Я вчився тут, коли половина цієї Академії ще була трав’яною нивою. Якщо я хочу бути непомітним — я буду непомітний.

Він підійшов ближче, насупившись лише трохи. Як грізний дядько, який водночас і розчарований, і розчулений.