Розділ 9

Торен і Ельвар сиділи за звичним столом. І, як завжди, обговорювали щось абсурдне.

— Якщо правильно зачарувати щит на відбиття, то можна зробити з нього катапульту.

— Для себе?

— Для ворога!

— А хто, на твій погляд, сидітиме на щиті щоб перевірити цю гіпотезу?

— Ну... можливо, дурний студент...

— Сидіть обидва. Не рухайтесь, — пролунав голос позаду.

Ліані стояла поруч із Галом. В її голосі м'яка іронія, як у хорошого клинка: блискуча й небезпечна. Хлопці на мить зависли.

— Ти її привів? Добровільно? — Торен глянув на Гала.

— Я ж не волік її за шнурівку.

— Не факт, — буркнув Ельвар. — У неї погляд, як у мого дядька, коли той бачить рахунок після трьох кружок ельварського елю.

Ліані сіла, спокійно зяла хліб, без поспіху.

— Ви двоє як вибухова руна без інструкції. І з тремтячими руками. — Сказала вона з посмішкою, — Але я не проти. Цікаво, кого першим знесе в дах.

— В сенсі “знесе”? — насторожився Торен.

— Ну, тобто тебе явно першим, раз ініціатива і ідея твої. Треба ще поставити вибухові пастки там де ти маєш “приземлитись” і ти ввійдеш в легенди академії. Посмертно.

Ельвар посміхнувся:

— О, це новий рівень. Зазвичай нам просто кажуть “випадете з вікна”.

— Такий сценарій я теж розглядала. Але з другого поверху не вражає.

Вона відкусила хліб. Дивилась спокійно, майже серйозно. І саме це робило її слова ще гіршими. Торен глянув на Гала.

— А ти її не хочеш… якось, ну... стримувати?

— Вона сама себе стримує. Що вже більше, ніж ми можемо сказати про тебе.

Кілька секунд пауза. Потім усі троє розсміялися. Ліані тільки усміхнулась. Але цього вистачило, щоб зрозуміти — її місце за столом заслужено.

— То що, — сказав Ельвар, — у нас тепер квартет?

— Ні, — втрутилась Ліані. — У вас квартет. У мене польовий експеримент. Я спостерігаю за ефектами нестриманої дурості.

— Хтось має бути цензором, — кивнув Галіас.

— І хто, як не дівчина з ідеальним слухом і алергією на безглуздя.

День був тихим. Занадто. І всі чотири учасники майбутнього хаосу повинні були це зрозуміти… але не встигли. Вони спокійно прогулювались парком Академії. Дерева з великим листям давали приємну тінь, десь неподалік чути було голоси інших студентів, а над головою пролітали невеликі магічні химерки, що збирали пилок із декоративних рослин. І саме тут, між двома деревами, буквально випав Рік. Він зупинився, ніби саме так і планував, з виразом обличчя “я вас зараз зіпсую як сюжетну лінію”, і сказав:

— Прекрасно. Повний набір. Саме ті, кого я не шукав. І тому знайшов.

Торен, який щойно пояснював, чому його нова зачарована виделка може зварити суп, завис.

— Ми? А ми до чого? У нас... парк! Прогулянка! Мирне життя!

— Мир це утопія. А Академія це експеримент. І ви, як не дивно, підходите. Бо група з чотирьох підходить ідеально.

Ельвар злегка звів брову.

— Це офіційне завдання? Чи чергова ініціатива?

— Це Рік, — пояснив Галіас. — Ініціатива це його офіційність.

Ліані схрестила руки.

— Що на цей раз?

— Зник студент, — урочисто повідомив Рік, піднявши вказівний палець вверх. — Можливо, студент. Можливо, зник. Можливо, був. Але тепер нема. Ваше завдання знайти. Його. Або себе. Або логіку в цьому всьому, але це складніше.

Торен втратив дар мови, Ельвар встиг тільки прошепотіти:

— Це жарт? Погроза? Психологічна атака?

— Це ваше майбутнє. Можливо. Якщо залишитесь живі. А може, я просто з вас щось зліплю. — поглянув на Гала й Ліані. — У мене вже є двоє. Наче виходить. Більш-менш. — Перевів погляд на Торена й Ельвара. — А може ще двох візьму. І зроблю з вас... щось. Або хоча б перетворю вас на корисних. Якщо не для себе, то для статистики.

Він клацнув пальцями. Простір мигнув. Вони стояли вже не в парку, а в зарослому внутрішньому дворі. Стіни з лоз, дерева з надто рівними кронами, атмосфера була густа, мов щось очікує і спостерігає.

— Ось тут “сталося”. Не питайте, що. Ваша задача знайти. Думати. Рухатись. Взаємодіяти.

— Магію можна? — обережно спитав Ельвар.

— Можна. Якщо здатні придумати щось путнє. А якщо ні то й без неї не вийде.

Рік почав зникати, але ще кинув через плече:

— Якщо знайдете — чудово. Якщо ні — ну… будете прикладом. А ще вітаю. Ви щойно потрапили в “категорію потенційно цікавих”. Починайте боятись. Або радіти. Як вийде.

І зник. Атмосфера навколо стала ще щільнішою. Простір був ніби живий. І десь попереду щось ніби шурхотіло.

— Ми йшли по тістечко, — мовив Торен, як людина, якій зламали мрію.

— Тепер тістечко це ти, — відказала Ліані.

— Почалось, — зітхнув Галіас.

— Хто веде? — спитав Ельвар. — І хто тут “зниклий”, бо я вже сам себе не знайду скоро.

Вони стояли посеред простору, що дихав. Не в метафоричному сенсі, буквально. Кожен крок віддавався легким тремтінням під ногами, ніби сама земля слухала.

— Добре... — першим порушив тишу Ельвар. — Пропоную не розходитись. Бо якщо тут є щось живе я не хочу, щоб воно мене з’їло, думаючи, що я гарнір.

— Погане місце для жартів, — буркнув Торен.

— Ідеальне, — відповіла Ліані. — Тут або сміятись, або кричати. Вибір очевидний.

Галіас нахилився, провів пальцями по м’якому покриттю. Трава, але не та, що росла в парку. Схожа, але ніби трохи світиться зсередини.

— Це не зовсім реальне місце. Воно... підтримується кимось.

— Або чимось. — Додала Ліані.

Гал озирнувся. Але нічого, тільки дерева, стіни з лоз, і ще…

— Камінь. Круглий, із вирізаною діркою по центру. Ніби око.

— Орієнтир? — запитала Ліані.

— Або спостерігач, — припустив Галіас. — Такі структури могли бути як точки концентрації. Магічної чи живої.

— У нас є план? — запитав Ельвар.

— План такий: не лізти в кожен кущ, не торкатись нічого блискучого, не говорити “ой, що це за звук”. І триматись ближче один до одного. Принаймні до обіду, — сказав Торен.