Розділ 8

Галіас прокинувся раніше, ніж треба. Але стукіт у двері від одного з помічників Ріка виявився швидшим.

— Наставник викликає. Зараз.

Не питаючи зайвого, Галіас швидко вдягнувся й вирушив. Йти знайомим маршрутом, коли ще тиша приємно. Але середині було очікування. Кабінет Ріка, напівтемна кімната з запахом старого дерева і металу. Сфери світла на полицях ледь тліли. І всередині вже чекали дві постаті. Рік сидів, спокійно поглядаючи на Гала, а Ліані стояла осторонь біля вікна, у звичному вже мовчанні, але не холодному.

— Сідай, — сказав Рік, показуючи на стілець навпроти. — І не хвилюйся, нічого ще не зламав. Це не допит.

Галіас сів. Подивився на Ліані. Вона кивнула коротко, майже невидимо. Але з розумінням.

— Ви обидва не зовсім “типові”. І це я ще м’яко сказав, — Сказав Рік.

— Дякуємо, — пробурмотів Галіас.

— Але у вас є схожість. Вона не в магії і навіть не в походженні. Ви обидва знаєте, що таке “не мати місця”. І водночас хотіти знайти своє.

Ліані мовчала. Але по виразу обличчя було видно що вона слухає уважно.

— Академія не завжди любить “інших”. Але Академія не тільки вчить, вона також навчається сама. А ви і є частиною того, як вона навчається.

Галіас трохи нахилив голову.

— І що ти хочеш від нас?

Рік злегка усміхнувся.

— Просто бути поруч. Спочатку. Допомагати, спостерігати і щоб ви знали, що в разі чого, поряд є хтось, хто розуміє і підстрахує.

Пауза. Потім Ліані тихо сказала:

— Він пахне інакше. Як гілка, яка пережила вогонь, але не згоріла.

Галіас трохи здивувався.

— Це комплімент?

— Це правда.

— До речі, — кинув Рік, піднімаючись із крісла. — Поки ви тут такі глибокі й наповнені мудрістю, є одна дрібничка.

— Стілець пересунути? — запитав Галіас.

— Майже. Тільки замість стільця у нас жива істота, котру треба пересунути. Один з новоприбулих мешканців звіринця, розумний, пухнастий, але трохи агресивний. Від пристані його відвезти ніхто не наважився. — потім подивився на Гала. — І я тут подумав, у нас же є повелитель магічних створінь і майбутній легендарний темний, тож...

— А я тут при чому? — хмикнув Галіас.

— А хто у нас Мелу сподобався з першого погляду?

— Це він мене сподобав.

— Тим більше. Візьми Ліані з собою, вона також тонко відчуває. Ну і компанія вам не завадить, а я ж не хочу, щоб ти знову сам із кінцем світу на плечах гуляв.

Галіас глянув на Ліані. Вона кивнула без слова, ледь помітно. Але в її очах було щось зацікавлене.

— Що за звір?

— Досі сперечаються, чи це нова форма з Равані, чи просто новий підвид морської лисиці. Магічно нестабільна. Якщо образиться, випускає їдкий дим. Якщо зрадіє — виляє хвостом і запускає спалахи блискавки. Якщо боїться — ховається в складку реальності.

Галіас вже піднімався.

— І він прив’язаний до когось?

— Прив’язаний? Ха! У нас навіть професор магозоології ледве втримав рукава при знайомстві. — Засміявся Рік. — Але з тобою, як із потенційною загрозою всесвіту, усе буде добре.

Виходили мовчки, але з внутрішнім сміхом. Завдання просте і непросте одночасно. Бо це Академія. І жодна тварина тут не дається просто.

Пристань була майже порожня. Принаймні, так здалось здалеку. Пара гінців розвантажувала ящики. Один юний студент тягнув мішок із бурчанням. І все б нічого, якби не звук: “Шшш... Фп! Брум!”

— Це… він? — прошепотіла Ліані, насторожено.

— Якщо тільки тут ще хтось імітує блискавку голосом.

За купою ящиків раптом з’явилось щось схоже на лисицю змішаною з кішкою і хмарою грозового пилу. Воно зробило сальто, гепнулося на спину, вкусило власний хвіст і... зникло.

— Ти теж це бачив? — запитала Ліані.

— Ага. Тепер ти розумієш, чому ніхто його до сих пір не відвів?

Через кілька секунд “він” знову з’явився, тепер на перевернутому ящику. Мордочка нахилена, очі глибокі, майже людські. Але з блискавками. І тут Ліані зробила крок вперед. Присіла і тихо сказала:

— Ти просто боїшся. Бо не знаєш, куди тебе ведуть.

Істота нахилила голову. Хвіст завібрував. Потім вон чхнула і з нього вилетіли іскри. Галіас обережно простяг руку. Пухнасте щось глянуло і лизнуло його по пальцях електричною мовою.

— Це, здається, він так вітається, — сказав Галіас, морщачись від поколювання.

Потім звернувся до істоти:

— Слухай, ти можеш піти з нами. Спокійно. Тебе чекає звіринець. Їжа, простір, не лабораторія.

Істота не відповіла. Але підійшла, сама, повільно. Торкнулась хвостом руки Галіаса, легенько, мов струм поваги.

— Це що було? — прошепотіла Ліані.

— Контакт без слів, — відповів Галіас.

— Підписано блискавкою?

— І тінню. Бо ми не лякаємо, ми слухаємо.

До звіринця вони йшли неквапом. Тварина, яку Галіас почав думки називати “Блиск”, йшла сама. Час від часу зупинялась, розглядала світ. Іноді шипіла на свою же тінь. Іноді легенько терлась об ногу Гала. У воріт їх чекала Аліра. Руками в боки, погляд — класичне “чекаю катастрофу”.

— Ви його... ведете?

— Ні. Він сам іде, — відповів Галіас. — Ми не змогли придумати, як його змусити. Тож просто пояснили.

— Пояснили. — Аліра кинула погляд на пухнасте створіння, що в цей момент стрибало через калюжу виключно заради забави.

Раптом з тіні — Мел. Беззвучний, як завжди. Блиск зупинився. Погляд у погляд. Два створіння, два типи магії. І щось промайнуло між ними. Не агресія. Не дружба. Визнання. Мел наблизився, обійшов Блиска колом. Потім сів. Блиск сів навпроти. І в повітрі завис мить напруги, що могла б перетворитись на щось вибухове. Але не перетворилась. Мел спокійно дивився, Блиск крутнув хвостом і все. Аліра важко видихнула:

— Якщо вони навчаться спілкуватися, ми всі приречені.

— Вони вже спілкуються, — тихо додала Ліані.

Аліра перевела погляд на неї, потім на Галіаса.

— Ви... Я не знаю, хто ти така. Але здається, Рік знову підкинув мені “особливу” студентку.