Розділ 7

Місяць промайнув майже непомітно. Не просто і не складно. Не день за днем — радше хвиля за хвилею. Як пісок, що сповзає між пальцями, але все одно лишається в зморшках долоні. За цей час Галіас устиг більше, ніж більшість студентів за півроку.

У звіринці його вже не просто впізнавали, до нього звертались по допомогу. Спершу Аліра давала йому дрібні завдання: нагодувати звірів, прибрати в клітках, простежити за новими жителями. Але згодом завдання ставали все складніше: заспокоїти наляканого грифона, підійти до раненого, що кидався на будь-кого. Мел майже завжди був поруч, його чорна постать ставала для інших тварин дивним знаком, вони ніби визнавали в ньому рівного. Одного разу, коли юний вивірку вирвався з клітки і носився по звіринцю, лякаючи всіх, Гал просто присів недалеко від нього і тихо сказав:

— Йди сюди. Тут спокійно.
І тваринка, немов почувши, зупинилась, обнюхала його долоню й спокійно вмостилась на плечі. Аліра тільки хитнула головою, але в очах промайнуло задоволення:

— У тебе виходить знаходити з ними в’язок. Такому не можна просто навчитись. Це або є, або немає.

У цілительському крилі він з’являвся рідше, проте й там його впізнавали. Не питали зайвого, не розпитували, просто дозволяли бути поруч. Одного разу Гал допоміг утримати пацієнта, мага з важким пораненням, коли той почав втрачати свідомість і вириватися під час накладення чарів. Його руки були міцними, але дивовижно спокійними. Цілитель, сивий чоловік із глибокими очима, після всього глянув на нього і тихо мовив, майже для себе:

— Це важливо, діяти миттєво. Не завмирати. У бою це рятує. А в лікуванні іноді навіть більше.

Гал не відповів, лише кивнув. Але слова закарбувались, як закляття.

Бібліотека стала майже домом. Гал приходив щодня і бібліотекарі перестали навіть питати, чого він тут. Він просто з’являвся, клав на стіл новий стос томів і занурювався в читання. Годинами. Інколи весь день без перерви, навіть на обід. Іноді він перечитував одну й ту саму сторінку тричі, а тоді записував щось у невеликий блокнот. Його очі були зосереджені й напружені, немов він намагається не вивчити, а пригадати. Бібліотекарі між собою шепотілися:

— Цей малий поглинає знання, як проклятий.

— Та ти бачила? Він учора шукав трактати по некромагіії, а сьогодні вже рунічну стабілізацію перегортає. І ще й запитує таке, що я й сама мушу лізти в довідники!

Одного разу, коли він підійшов до столу з питанням про співвідношення рунових контурів у старих томах, літня хранителька підняла брови:

— Хлопче, ти або геній, або божевільний.

— Я просто хочу знати, — відповів Гал спокійно. І пірнув у книгу далі.

В артефакторному корпусі справи були складніші. Доступ до старту навчання був майже обмежений. Та майстер Трикутник, якось глянув на креслення Гала й пробурмотів:

— У тебе талант. Або просто дивовижне чуття. Чи навіть одне і інше. Це рідкість.

І наступного дня запросив до своєї майстерні в місті. Там дозволив працювати з найпростішими матеріалами — дрібні формули, базові схеми. Але навіть цього вистачало, щоб виявити у хлопця щось незвичну тягу до артефакторики. Галіас виводив рівняння, сплітав лінії формул і часом у ньому щось клацало, немов замок відчинявся зсередини. Ніби він не вчиться, а пригадує те що давно забув. Але спалахи були короткі, як блискавка. І від того ще більш жадібно він тягнувся далі.

Вечорами були прогулянки з Тореном та Ельваром. Вони вчили його вивільняти енергію, сплітати базові плетіння. Навіть найпростіші речі давалися йому занадто швидко.

— Ти впевнений, що ти новачок? — бурчав Торен, коли Гал за два вечори опанував щит, який той сам довго вчився тримати.

— Просто виходить, — знизав плечима той.
Ельвар лише усміхався:

— Або ти справді обдарований, або тобі дуже пощастило. Або і те, і інше.

А часом вони просто гуляли, розповідали дурниці й сміялися. Галіас слухав більше, ніж говорив, але й цього було достатньо.

І весь цей час… Рік так і не з’явився. Жодного повідомлення. Жодної згадки. Коли Гал запитував у когось, відповідь була однакова:
— Відрядження. Робота.

Але ж Рік завжди залишав слід. Завжди кидав натяк чи посмішку. І саме ця тиша тривожила найбільше.

Того ранку Академія прокинулась раніше, ніж звично. Біля воріт була метушня. Повітряний порт гуркотів механізмами. На пристані прибували човни з суші. Кари, гінці, валізи, гаманці, згублені капелюхи. Галіас вже сидів у тіні дерева разом із Тореном і Ельваром, трохи осторонь. Поруч на траві залишки перекусу.

— Ну ось і пішло, — кинув Торен, піднявши голову. — Поглянь на цих блискучих.

— Це хто? — уточнив Галіас.

— Благородні. Ті, що вже в третьому поколінні до Академії ходять, і вважають, що всі решта як мох на камені.

— А ось той, — вказав Ельвар, — з дому Рем’тар. Бачиш меч у срібному піхві? Їхній стиль “спочатку спитайте, скільки коштує, а потім думайте, чи треба”.

Галіас спостерігав мовчки. Усе довкола ніби оживало. Але без хаосу, просто вхід у режим живого організму.

— А ці з баулами? — запитав він.

— Сільські діти. Їх завжди впізнаєш. Вперше в місті, вперше бачать портальне коло, вперше чують, що кімната може змінювати температуру сама.

— А ти як думаєш, з якого я типу? — усміхнувся Галіас.

Торен і Ельвар переглянулись. Ельвар сказав першим:

— Ти з категорії “самі з’являються і самі виживають”.

— І ще дивляться на всіх так, ніби вже бачили їх без шкіри, — додав Торен.

Галіас розсміявся.

— Ви приємно влучні.

З боку воріт долинув новий гуркіт — прибув транспортер з Півночі.

— Зараз почнеться шоу, — хмикнув Ельвар. — Вони всі прибувають в одному пориві, ніби хтось крикнув: “Хто останній — той вивчає орочий!”

Всі троє знову розсміялися. День тільки починався. І попереду ще багато облич, історій, зустрічей і, можливо, непередбачуваних подій.