Розділ 6

Прокинувся легко. Не було страху, що проспить. Не було потреби ховатись під ковдрою від думок. Сон залишив після себе тишу не порожню, а добру. Туніка, штани, чоботи, все вже своє, знайоме. Кристал холодний, але відчутний. Плащ, його вибирав довго, але цей запав майже одразу, підкупив своїм кольором, крила ворона, в дусі Темного факультету. І все. Жодного розкладу, жодної позначки в кристалі. Тиша. Але голод є а отже, день розпочато.

— Якщо плану нема, треба починати з їжі, — буркнув сам собі й пішов.

В їдальні було людно, але не тісно. Учорашнє новеньке обличчя вже не викликало здивування. Його кивком вітали двоє старших студентів, один навіть усміхнувся. Галіас взяв піднос. Рухи автоматичні, налив чай, підійшов до черги за гарячим.

— О, знайоме обличчя, — усміхнулась кухарка з вузькими очима. — Темний, але з хорошим апетитом.

— Так і живемо, — відповів він. І додав: — Сьогодні, схоже, день без завдань.

— Не переживай. До обіду хтось та з’явиться. Тут довго не дають сидіти без діла.

Вона насипала йому тушкованих овочів, додала каші й поклала зверху шмат смаженої риби. Він подякував щиро. Сів до столу біля вікна. Їв повільно. Спостерігав, як в їдальню входять люди, одних уже бачив, інші незнайомі. Вперше за довгий час не чекав удару з-за спини. У нього не було розкладу. Але був сніданок. І це вже був початок.

Після сніданку знову тиша. Ніхто не кликав, не вів, не направляв. Тому Галіас зробив те, що вже починало входити в звичку, встав і пішов сам. Кабінет Наставника виявився зачинений. Табличка з повідомленням:
“Відсутній. Якщо не загину у процесі — повернусь.”

Усміхнувшись, Галіас рушив далі. Майже вирішив іти до звіринця, але по дорозі зупинився. Поряд був корпус цілительства. Повітря пахло травами, двері прочинені. І тут вигук.

— Аахх!.. Ай!..

Галіас кинувся всередину. В одній із кімнат студент на підлозі, тіло судомить. Над ним розгублена дівчина з флакончиком.

— Він… він переплутав пляшечки! Я не знала, я думала це…

— Воду! — коротко кинув Галіас.

Та схаменулась, подала флягу. Галіас залив рідину в рот хлопця, повернув його набік, підклав сумку під голову. Саме в цей момент до кімнати зайшла жінка в сірій накидці. Спокійна, впевнена. Погляд точний. Вона глянула на картину і одразу присіла біля хлопця. Торкнулась шиї, провела рукою над грудьми, тонке зелене світіння торкнулося шкіри пацієнта. Студент задихав спокійніше. Судоми зникли. Жінка випросталась і подивилась прямо на Галіаса.

— З факультету темної магії. Галіас, — мовила вона. Не запитала, констатувала.

— Так, — підтвердив він. — Я просто… зайшов. Хотів подивитись.

— І добре зробив.

Вона підійшла ближче, роздивилась його без зневаги, з фаховим інтересом.

— Не випадково ти у нас, — сказала. — І не тільки для Темного. Якщо цікавить цілительство, приходь. Дехто з нас вважає, що біль не завжди лікується лише світлом.

Потім повернулась до студента, вже даючи вказівки дівчині:
— Підніми його. Перенесіть на кушетку. Я накладу стабілізацію. І не торкайся більше пляшечок без розбору.

А Галіас ще секунду стояв. І лише потім вийшов, не мовчазний, а задуманий. Він ішов не поспішаючи. Тепер це був не просто шлях до звіринця. Кожен крок це думка, що поверталась. Зображення в голові, студент, що корчився на підлозі. Руки, що тремтіли. Не його, чужі. І те, що він не злякався. Він уже бачив подібне. Судоми, жар, отрути, рани. Усе це було на вулиці. Без зілля, без магії. І рятували там не заклинання, а реакція. Вчасна, точна, твереза. Але в Академії все інше. Тут магія могла лікувати. Відновлювати. Навіть темрява не була протилежністю світлу, а доповненням?

“Дехто вважає, що біль не завжди лікується лише світлом…” — згадались слова викладачки.

Він ішов повз клумби, навіс із лозою, прозору арку з рунічними символами. Академія жила своїм спокійним життям. Студенти, служки, охоронці, хтось сміявся, хтось ніс сувої. А в голові Гала тихий стук. Він ніколи не думав, що знати, як рятувати, може бути не менш важливо, ніж вміти знищити. Не всі рани від меча і не всі вороги живі. Його не кликали до цілительського факультету. Але йому не забороняли туди повертатись. І він уже знав що таки повернеться. Але не сьогодні.

Звіринець починався не з воріт. А з повітря. Тут усе пахло інакше, не травами, не землею, а чимось диким. Природою, яку не вдалося приборкати до кінця. Галіас увійшов, як і минулого разу, обережно, але без страху.

— А я вже думала, що ти загубився, — почулось знайоме.

Аліра стояла на дерев’яному помості з міткою наставника. В руці невеликий сувій, волосся заплетене, погляд оцінюючий.

— Шукав шлях. Зайшов в обхід.

— Академія любить обходи. А ще більше тих, хто не чекають, поки їх поведуть. Проходь.

Він рушив за нею. Пройшли повз декількох вольєрів. У кожному інший світ, птиці що говорили ритмом, м’які істоти з шипами на спині, тіні, які ледь не ворушились у темряві. І тут… Зліва ворухнулась тінь. Потім шелест. Потім Мел. Величезний кіт, з грацією леза, вийшов з тіні. Повільно. Очі як лампади, рухи як у води. І пішов просто до Гала. Той не зупинився. Лише легенько нахилився і Мел сам підсунувся ближче. Потерся об ногу. Торкнувся щокою його руки.

Ментальний імпульс, тихий, м’який, не слова, образи:
тіньова трава, нічна тиша, “свій”.

Аліра зупинилась. Довго дивилась. І сказала:

— Він… тебе шукав. Від ранку.

Галіас мовчав. Просто поклав руку на тепле хутро.

— Ти не просто йому подобаєшся. Він тебе прийняв. Не як друга, як частину зграї. А в Малькірів це не трапляється випадково.

Мел підняв очі на нього, і в цей момент щось змінилось. Не магія. Зв’язок.

— Якщо вже ти тут, значить, почнемо, — сказала Аліра, йдучи повз вольєри.

— А якщо я нічого не знаю? — озвався Галіас.

— Тим краще. Той, хто не вдає із себе всезнайку, зазвичай вчиться швидше.