Розділ 5

Ранок прийшов м’яко. Світло прокралося у вікна без шуму, лише легким натяком на початок нового. Коли Галіас прокинувся, тіло було важким, але не втомленим. Це була вага спокою, вперше за довгий час. На краю столу лежав той самий пергамент, на якому він писав вчора. Писав не відповідь, а думки. Образи. І тепер, зранку, ці слова здавались влучними.

Він умився, одягнувся, і вийшов у коридор. Академія зустріла його тишею. Руно-світло на стінах, легкі кроки вдалині, запах старого каменю — все це було новим. Але приємно новим. У холі його вже чекав Рік.

— Ну що, Галіас. День перший. Сніданок сніданком, а розум — розминкою.
Готовий до зустрічі з ректором?

— Так, — відповів той.

— І після… якщо можна, я б хотів трохи часу в бібліотеці. Я там… відчуваю спокій.

Рік кивнув:

— Бібліотека це місце, де багато хто шукає відповіді, але не всі слухають. А ти слухаєш. А потім, ближче до обіду, поговоримо про працю. Якщо зважишся, можемо звернутись до Аліри в Звіринець. Там завжди знайдеться щось... корисне для рук.

Галіас усміхнувся трохи.

— Слухати я вже вмію. Навчусь ще й руками працювати.

— От і добре, головне слідкувати щоб руки тобі не відкусили там, — сказав Рік. — Ходімо. Академія не чекає, але завжди бачить.

Сніданок вони провели не в головній їдальні. Рік, як і говорив, не любив шуму й натовпу, тому завів Галіаса у викладацький відсік. Тут було тихо. Ніхто не гудів, не сперечався про домашні завдання. Лише запах гарячого хліба, легкий пар чаю і руно-освітлення, яке не блимало, а скоріше мирно пульсувало.

Галіас їв повільно. Не через втому. Просто хотілось не поспішати. Рік мовчки взяв пергамент. Розгорнув. Прочитав не коментуючи жодного речення. Коли закінчив, повільно кивнув.

— Це не відповідь. І це добре. Це думка. А думка може бути небезпечною. Якщо ти її не обдумав — вона керує тобою, а не ти нею.

Галіас мовчав. Не заперечував. Не виправдовувався. Тільки слухав.

— Більшість на це питання пишуть або “вбивати погано”, або “вбивати необхідно”. І ті, й інші просто повторюють. Нав’язані фрази. А ти копнув глибше. Не заглиблюючись у пафос. Просто зсередини.

Рік повернув пергамент.

— Носи це з собою. Це перша сторінка твоєї книги. І вона більше не належить мені.

Зала Ради не вражала розкішшю. Все було стримано: круглий стіл, прості стіни, вже знайомі з минулого разу фігури у мантіях. Ректор по центру, всі інші по колу. Їхні обличчя не вивчали. Вони оцінили вже раніше.

— Сідай, Галіас, — коротко промовив ректор.

Хлопець сів. Спина рівна. Очі уважні.

— Ти вже знаєш що оцінка в Залі виявила сильну некромагічну домінанту, — сказав ректор.
— Це рідкість і це серйозно. Ми пропонуємо тобі основний напрям Темний факультет. Спеціалізація — Некромагія. Повний курс займає п’ять років, але здача може бути і раніше, якщо гарно постаратись.

— І це не все, — втрутився сивий чоловік з золотим плетінням на мантії. — Артефакторика. Від першого курсу. Особиста рекомендація від наставника Ріка. І… не лише через це. Майстер Трикутник наш головний артефактор. Його думка про тебе багато важить.

Жінка з брошкою у формі лапи усміхнулась:

— Звіромагія також не стоїть осторонь. Тварини на тебе реагують. А Мел… не помиляється.

— Загальна Магічна Практика, звісно, обов’язкова, — додав ректор. — Вона для всіх. Незалежно від факультету.

— Інші факультети, — озвався ще один, з фіолетовим обрамленням, — відкриті факультативно. Пропонуємо тобі не обирати все одразу. А розтягнути вивчення протягом п’яти років. Як встигатимеш, так і рухайся.

Галіас мовчав кілька секунд. Потім:

— Я згоден.

— Тоді офіційно. Віднині ти Студент Академії Ельтіану. Темний факультет, некромагія.
З додатковим навантаженням: артефакторика, звіромагія, загальна практика Факультативний доступ до всіх напрямів.

Ректор підвівся.

— Тоді, перш ніж ти підеш, — ректор зробив жест рукою. — У кожного з нас є що сказати. Твій вибір це не тільки навчання. Це твоя дорога. І вона не завжди пряма.

Першим заговорила декан Звіромагії, жінка з міцним голосом і коротко підстриженою сивиною.

— Якщо вже тварини йдуть до тебе самі, не ігноруй це. Тут не справа сили чи дару. Це твоє сприйняття. Ми бачимо тих, хто бачить у відповідь.

Галіас кивнув.

— Я розумію. І... не знехтую цим.

Наступним був декан Артефакторики, чоловік із жорсткими рисами обличчя, але уважним поглядом.

— Ти маєш схильність. Це факт. І я вірю Ріку, хоч іноді його рішення бентежать. Але в нашому ремеслі хист це ще не все. Терпіння. Логіка. Невдача. Це твої супутники. Я не буду тебе підтримувати, якщо побіжиш за ефектом, а не за суттю.

— Ефект нецікавий. Він швидко минає, — відповів Галіас. — А суть, вона залишається.

— Гарно сказано, — сухо кинув декан. — Побачимо, чи зможеш це довести.

Після нього декан Магічної Теорії. Тихий, старший чоловік із пальцями, які ніби ще вчора тримали перо.

— У тебе цікава логіка. Нестандартна. Я б радив тобі, коли буде час, заглянути до мого факультету. Чисте розуміння часто важливіше, ніж вогонь у руках.

— Дякую. Я… люблю розуміти.

Далі заговорив декан Темного факультету. Сивий, але міцний чоловік із глибокими очима, схожими на старі обеліски, що бачили війни. Голос його був не гучним, але тиснув.

— Ти без роду. Без історії. І вже маєш тінь за плечима. Більшість, хто відчуває таку магію, починають плутати її з дозволом. Думати, що темрява дає привілей. Скажи мені, що на твою думку відрізняє мага смерті від чудовиська?

Галіас помовчав. Не від страху, а тому що думав. Потім відповів:

— Чудовисько… йде туди, куди веде голод. Його не цікавить, чому. Воно нищить, бо може. І хоче. Його дії лише продовження інстинкту.

— А маг?

— Маг бачить смерть. Але не ставить її вище за життя. Маг знає, що тінь не ворог, але і не друг. Вона частина всього. Але саме тому, що він знає, він не має права робити це без потреби. Бо в його руках не просто сила. В його руках… межа. Якщо він її зітре, він перестане бути людиною.