Розділ 3

Їх було троє: Гал, Орін і один з магів підкріплення на ім’я Деймар.
Дорога до найближчого великого міста зайняла три дні. Вони йшли без поспіху, але з обережністю. Гал мовчазний, Орін втомлений, Деймар холодно-офіційний.

В місті їх чекала вежа гільдії, кам’яна споруда зі срібною арканічною сферою на шпилі.

— Звідси телепортом, — сказав Деймар. — До Академії. Ніяких обхідних маршрутів. Пряме прибуття за протоколом.

Гал востаннє озирнувся. Місто гучне, пилюка, крики, ринок. Але це вже не його місце. Вартовий перевірив знак Оріна, записав ім’я Гала.

— Без документів?

— Спецнаправлення. Некласифікований потенціал.

В залі телепорту пахло паленим деревом і металом. Деймар провів жест, символи на арці спалахнули.

— Готовий?

— Ні. Але коли це когось зупиняло?

І світ розірвався.

Телепорт зник без звуку. Гал опинився на кам’яному колі з мідними символами. Повітря тут було свіже, вологе. Пахло морем. Перед ним відкривався вид на місто не схоже ні на одне, яке він бачив. Чорний камінь, башти без прикрас, скло, яке не відбивало, а поглинало світло. І океан за ними, неосяжний і мовчазний.

Орін стояв поруч. Але його роль закінчилась. Після кількох слів передав Гала жінці в мантії кольору сухої кори. Вона була без емоцій, як камінь.

— Новий?

— Особливий.

— Карта направлення є?

— Нема. Але є Ордер.

Вона коротко глянула на пергамент.

— Тоді за протоколом. Оцінка протягом години.

Гал відкрив рота, але не встиг нічого спитати.

— Ти не перший. І не будеш останній. Не хвилюйся. Але не бреши.

Вона провела його довгим коридором із рунічними вікнами. Повз залу з підписом “Алхімія”, повз дворик, де стояв дивний кам’яний обеліск у кайданах.

— У тебе не буде кімнати. Не буде курсу. Не буде наставника. Поки не буде Оцінки.

— А якщо не пройду?

— Тебе не допустили б до цього місця, якби шанс був нульовий.

Гал мовчав. Не тому, що не мав що сказати. А тому, що місце саме змушувало мовчати. Зала була майже порожня. Високий купол, стіни з гладкого базальту, підлога монолітний сплав. У центрі кругле арканічне коло, ледь пульсуюче, ніби чекало.

Реєстраторка:

— Стань усередину. Не говори. Не рухайся. Просто будь там.

Гал зробив крок. Під ногами щось ледь клацнуло, якби механіка зітхнула. І світло спалахнуло. Але не одразу, не рівномірно. Воно розбіглось у десятках напрямків, накладаючись одне на одного. Потім зміна кольору. Від звичайного блакитного, до насичено-темного бірюзового, аж до фіолетового. І назад.

Один з магів, що стояв збоку, прошепотів:

— Всі шкали активні. Немає єдиного напрямку.

Інший тихо:

— Але ядро тягне в бік смерті. Занадто потужний потік.

Реєстраторка зробила крок назад.

— Це не нестабільність. Це що, універсал? І з центром у темній магії?

— Таке взагалі можливо?

— Занадто сильна реакція. Артефакт “просідає”.

— Так буває лише коли потенціал зашкалює. Він не просто маг.

Усередині кола Гал відчував, як щось мовчки проходить крізь нього. Не торкається, але читає. І щось дивиться у відповідь. Зсередини. Коло засвітились білим — рідкісний знак. Потім згасло.

— Вийди.

Гал ступив назад. Рунічні лінії ще пульсували, ніби не хотіли відпускати.

— Висновок один: не класифікується. Універсальний. І надто сильний.

— Потенціал в магії смерті поза нормою.

— Це йде на Раду. Негайно.

Гал сидів у невеликому залі з круглим столом. На стінах тиша, жодного предмету, жодного звуку, навіть з коридору. Стілець навпроти був порожній. Поки не з’явився він.

Ректор Академії. Без мантії, без ознак влади. Просто чоловік у темному, з очима, які бачили надто багато.

— Сядь зручно. Пити хочеш?

— Ні.

— Тоді слухай.

Він не представився. Не питав. Тільки говорив.

— Артефакт не дав направлення. Але дав потенціал. Ми не мали такого вже… та ніколи не мали, якщо бути чесним. У тебе не ода магічна іскра. Ти ніби з’єднання. І якась частина тебе інша.

Гал нічого не сказав.

— Це не обвинувачення, не подумай. Це лише обставина.

Ректор на мить замовк, потім підвівся.

— Це має бачити повна Рада. Не я один. Я викличу їх. Але це займе час.

Він рушив до дверей.

— Тебе проведуть до їдальні. Поїси, подумаєш, відпочинеш. Нічого ще не вирішено. Але таких людей як ти ми просто не маємо права втрачати.

Столова Академії була велика, з кам’яними арками та довгими рядами столів. Але зараз майже порожня. Лише кілька працівників на дальніх столах і одна знайома постать. Орін сидів біля вікна, пив щось гаряче з глиняної чашки. Побачив Гала, кивнув.

— Залишили в живих значить. Добрий знак.

Гал сів навпроти, мовчки. Взяв шмат хліба, налив чаю.

— Мені уже сказали що тебе викличуть на Раду. Такого не часто бачать. Навіть я не бачив.

Він знизив голос:

— І не кажи зайвого. Якщо не питали, просто мовчи. Це тобі врятує більше, ніж будь-яке закляття.

Гал кивнув.

— Доречі, стипендію платять щомісяця. Жити можна. Але економлячи.

— Підробітки?

— Саме так, швидко схоплюєш, як завжди. Шукай по стінах об’яви. Професори, магістри, навіть бібліотека — всі можуть взяти помічника. І платять. Іноді дуже непогано.

— Я нічого не знаю.

— Вивчиш. Але роби вигляд, що знаєш все, поки не вивчив.

Вони обидва посміхнулись. Вперше не як викладач і учень, а як ті, хто бачили смерть поруч.

Орін підвівся, одягнув плащ.

— Я йду. Ти залишаєшся. І починаєш нове життя.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто не зламайся. І пам’ятай, вони тебе бояться. Це добре, але не зловживай.

Орін пішов, а Гал сидів у столовій іще годину, поки до нього підійшли.

— Рада готова. Йди.

Коридори вели до зали, де вирішуються долі. Гала провели мовчки, але не грубо, з повагою. Він увійшов і став перед круглим столом. Ректор, декани факультетів та керівники інших структурних підрозділів академії дивились на нього. Одні спокійно, інші пильно, дехто з неприхованою цікавістю.