Розділ 2

Сліди тяглись не довго, може годину-півтори. І чим далі, тим частіше Гал бачив ламане гілля, сліпі пастки, навіть кілька капканів. Табір був за невеликим пагорбом, у низині. Можна було спостерігати зверху. Гал підповз, ліг у траву. І побачив: намети, багаття, шестеро людей біля вогню, ще двоє по периметру. Один з арбалетом, інший з собакою. Собака це погано, обов’язково учуює. Гал відступив трохи назад, вирішив обійти зліва, подивитись, чи є вільна зона.

І саме тоді почулись крики. Спершу один, потім одразу кілька. Свист арбалетних болтів. Потім звук магічного спалаху. Гал різко впав у траву. Ліс загудів одночасно з кількох напрямків: тіні, броня, голоси.

— Кидайте зброю! Здавайтесь!

Він не встиг навіть подумати. Хтось схопив його за плече, повалив на землю.

— Що це? Ще один?

— Хлопчак. Явно не з їхніх.

Гал не пручався. Дихав рівно, дивився вниз. До нього підійшов чоловік у синій мантії. Молодий, сухорлявий. Маг, зрозумів Гал по руці, де світилась тонка лінія арканічного сплетіння. Він не казав нічого. Просто подивився. Довго.

— Звідки ти тут, малий?

— Я не з ними. Преслідували. Я тікав.

Маг ще кілька секунд мовчав, потім кивнув.

— Поки що з нами.

Його не били, не зв’язували. Просто поставили на коліна під наглядом. Поруч ще один схоплений, живий, але зв’язаний і з розбитим обличчям. Інших вбили, хоча їм і так смертний вирок або каторга була би.

Лагер браконьєрів був мобільний, але не на день-два, а налагоджена точка. Замасковані намети, спляче вогнище без диму, прикопані ящики з провіантом. Вони працювали не перший день.

Єгері розбиралися швидко: троє перевіряли зброю, двоє — документи, один оглядав сліди. Маг стояв осторонь, мовчав. Один з воїнів, сивий, з кількома шрамами на шиї, підійшов до мага й кивнув у бік Гала:

— Що з малим?

— Не їхній. Сам каже, що тікав. По енергії - не пов’язаний.

— Таких зараз багато. Без роду, без дому.

— І що ти скажеш, чистий?

Той не одразу відповів. Підійшов ближче. Сів навпроти Гала.

— Твоє ім’я?

— Гал.

— Скільки років?

— Не знаю. Можливо, чотирнадцять.

Маг мовчки кивнув. Подивився ще кілька секунд — не зневажливо, радше оцінюючи.

— Його з нами. До застави.

— Що, береш під крило?

— Ні. Але я хочу побачити, як довго він витримає.

І пішов, не пояснюючи нічого більше. Йшли до застави майже півдня. Гал ішов у строю, між двома єгерами. Ніхто з них не говорив, лише короткі фрази і всі по ділу. Навколо лише ліс, однаковий, без слідів. Холодний і чистий. Браконьєрів не лишилось.

Інколи зупинялись, пили воду, швидко їли, перевіряли карту. Гала не виганяли, але й не включали. Він просто був "поруч". Маг ішов окремо. Інколи поглядав. Один раз затримав погляд довше, ніж треба. Гал не питав чому.

На заставу вийшли під вечір. Кам’яна будівля з двома баштами, частина вросла в пагорб. Невелика, але укріплена. Йому дали ковдру й місце в куті складського приміщення. Без замка, без варти. Дали шмат вяленого м'яса, хліба, і залишили.

Він з’їв мовчки. Сів. Дивився в стелю. Не ліс. Не вулиця. Не табір. Щось інше. Нове. І знову тиша. Не зовнішня. Внутрішня. Як перед бурею.

Ранок був мокрим і холодним. Гал прокинувся на жорсткій підлозі, накритий наполовину ковдрою, яку зсунув у сні. У приміщенні вже хтось ходив. Потім двері рипнули, і зайшов той самий маг.

— Вставай. Ходімо зі мною.

Гал не питав куди, пішов мовчки.

Зайшли в невелику кімнату з дерев’яним столом і кількома скринями. Маг сів. Поклав перед собою маленьку дерев’яну коробку.

— Сідай.

Гал сів.

— Ти казав, що тебе переслідували. Чому саме тебе?

— Випадково побачили. Я був сам.

— Звідки ти?

— Із Лаорта.

— Батьки?

— Мати померла, коли народжувала.

— А батько?

— Не знаю.

Маг кивнув, витягнув з коробки невеликий кристал. Прозорий, шестигранний, з тріщиною всередині.

— Знаєш, що це?

— Щось для магів.

— Перевірка. Він показує, чи в людині є хоч трохи магії. Просто поклади руку зверху.

Гал торкнувся пальцями кристала. Спершу нічого. Потім слабке світло, бірюзове. Потім тьмяніше. Потім знову короткий, темніший спалах. І ще. Кристал ніби моргав. Пульсував. Але в дивному ритмі. Маг нахмурився.

— Це цікаво. Але, мабуть, кристал зламаний. Він з найпростіших. Іноді таке буває.

Гал мовчав.

— Хоча бірюза рідко буває. У нас кажуть, це близько до некротики. Але не переймайся, буває помилка.

Він забрав кристал, поклав назад.

— Поки що залишайся тут. Якщо будеш потрібен то покличуть.

І пішов, не пояснивши нічого більше.

Через кілька хвилин маг повернувся з мискою іще гарячої каші й шматком хліба.

— Можеш залишитись тут на певний час. Поки не вирішиш, куди далі.

— Серйозно?

— Якщо не будеш лізти куди не слід і поводитимешся тихо то домовимось. Я з єгерями служу, вони не проти.

Гал кивнув.

— Я Орін, як бойовий маг звісно не дуже, але вмію дещо. Після академії всіх, хто не платить за навчання направляють на роботу, поки не відплатиш. Тут моя служба.

— Я думав, маги всі в баштах сидять.

— Башти для тих, хто платить. Решта тут у болотах, лісах, горах.

Він витяг папір і почав щось писати.

— Це подорожня грамота. Не замінять справжні документи, але якщо зупинять, хоча б не затримають. Написав твоє ім’я. Сам писати вмієш?

Гал знизав плечима:

— Читати трохи навчився по вивісках, на ринку. Писати тільки букви. Не вчили ніколи. А от рахувати потрібно було, кожну копійку рахував. Інакше не виживеш.

— Добре. Якщо хочеш, можемо займатися вечорами. У нас тут не академія, але підтягнути твої знання можна.

— Хочу.

І вже тієї ж ночі Гал виводив на дощечці слова. Це було не вуличне виживання, а початок чогось схожого на життя. За декілька днів Гал став фоном. Чужим, але не заважаючим. Поки одного разу щось не змінилось. Двоє єгерів, Сандер і Льор, нудились на посту. Підійшли до Гала, один підкидав палку в руках.