Розділ 1

Час минав. Проклята дитина стала тінню на вулицях імперської столиці під ім’ям, яке дали йому скоріше як клеймо. Гал знав одне правило: рука має бути швидшою за погляд. Це не приказка і не мудрість. Це інстинкт. Те, що ти засвоюєш не розумом, а пальцями, шкірою і синцями.

Імперська столиця Лаорт гуде, мов вулик, особливо в день базарного збору. Тут усе змішане: крики торговців, запахи риби, спецій, гнилої капусти й свіжої випічки, лайка вартових, брязкіт копит, дитячий сміх і людські сльози.

Гал любив ці дні. У натовпі легше зникати. Більше гаманців, більше можливостей. І менше шансів, що тебе схоплять за руку. Він ковзав між людьми, як тінь. Умів не привертати уваги — опущений погляд, рухи плавні, без ривків. Наче він там і не був зовсім. Поруч Сір. Звична усмішка, хитрі очі й саморобний ніж, схований під сорочкою.

— Бачив того жирного з ковбасами? — прошепотів Сір, ковзаючи між прилавками. — Поки я зображаю приступ, ти хапай.

— Тобі що, жити набридло? — Гал кинув швидкий погляд на вказаного чоловіка: товстий черевань з червоною мордою і важким поясом, на якому теліпались ключі й гаманець.
— Та хто на ринку за дітьми дивиться? Давай, працює ж.

Сір кинувся вперед, застогнав, упав просто під ноги покупцям, б’ючись у "судомах". Люди відійшли, хтось закричав. Гал не вагаючись ковзнув до цілі, різким непомітним рухом підчепив шкіряний гаманець і зник у натовпі — швидко, безшумно, як вода між камінням.

Вони зустрілись у закинутому дворику — там, де ніхто не заглядає. Гал кинув Сіру ковбасу, ще теплу.

— Тобі треба вже титул — Лорд Сала! — сміявся Сір з повним ротом.

— Ага, ще герб з ковбасиною.

Вони їли, сидячи на старій діжці, сміялися, забувши на мить, хто вони. Навіть небо здавалося менш сірим. Але в Лаорті спокій ніколи не триває довго.

Вони ще не доїли останні шматки, коли вхід до двору затулили тіні.
Троє. І не діти. Старші — років по сімнадцять чи навіть більше. В обдертих плащах, з жорсткими очима.

Один був рудий і високий, з обличчям, порізаним шрамами. Другий — широкий у плечах, з важкою дубиною. Третій — мовчазний, зі стиснутими кулаками і темними, глибокими очима.
Вулиця знала їх: зграя, що полює на слабших.

— Ти диви, яке свято у пташенят, — рикнув рудий. — Сала їдять! Де ж подяка старшим, га?

Сір підвівся, не поспішаючи. Обличчя ще усміхнене, але в очах — тривога.

— Знайшли. Теж мені — старші. Здохлі пси, а не зграя.

— Агов, не варто... — буркнув Гал, уже відступаючи на крок. Він шукав вихід — але двір мав лише один прохід. Їх знову загнали в пастку.

Рудий наблизився.

— Залишай усе, інакше вам кінець.

— Це наш шматок, зрозумів? — Сір виступив уперед. — І ми його не віддамо.

Гал не очікував, але не здивувався. У Сіра завжди був цей нерв — дурний, гарячий, але справжній.

Високий із дубиною засміявся.

— А ти голос у нього чув? Думає, герой.

— Я рахую до трьох! — крикнув Сір. — Раз!

Вони не дали йому договорити. Один кинувся вперед, але саме цього Гал чекав.

Він ударив перший, каменем з-під ніг просто в ніс, і з розмаху. Писк, кров, матюки. Сір навалився на другого, притиснув до стіни, у нього навіть вийшло врізати кулаком.

Але перевага була не на їхньому боці. Третій уже підбігав ззаду — здоровило з дубиною.

— Сір, зараз! Кишеню!

Сір не вагаючись висмикнув з кишені пару монет — ту саму дріб’язкову здобич, що вони мали з попередніх днів — і кинув її на землю.

Монети розлетілися по бруківці — мідь, срібло і один золотий відблиск в грязюці.

— Он золото!

Реакція була миттєва. Нападники розгубилися — один нахилився, другий штовхнув його, третій крикнув щось про “не чіпай моє”.

В ту ж мить Гал схопив Сіра за руку і вони рвонули з провулка, бігли так, ніби за ними самі демони гналися.

Вечір опустився на Лаорт важко, як стара ковдра — вогкий, смердючий, із запахом диму й тваринного лайна.

Їхня нічліжка була в покинутому сараї на околиці — дірява стріха, гнилі ящики замість ліжок, але ніхто не бив, і це було головне.

Сір лежав на спині, дивився наверх через дірку в стелі, де було видно шматок неба.

— Ми ледве втекли. І без копійки лишились. І без ножа.

Гал мовчав. Він обмотував руку шматтям тканини — подряпини пекли.

— Так не буде завжди, правда? — сказав Сір після мовчання. — Ми ж не залишимось тут. У цій ямі.

— Тільки якщо самі підемо. — хрипло відповів Гал.

Тиша. Тільки краплі десь капали, і чути було, як за стіною хтось кашляє.

— Нам треба справжні гроші. Не крихти. Не крадена їжа. Монети. Повні. — Продовжив Сір.

— Купець? — Гал на мить здивувався.

— Ні. Купці мають охорону. Ми не зможемо. Але...

Сір нахилився до нього ближче.

— А якщо це хтось, хто виглядає як купець, але сам. Багатий. Повільний. Великий кошель.

Гал довго не відповідав. Потім лише кивнув.

— Завтра побачимо. Один раз і йдемо зі столиці. І більше не повернемось.

Ранок був сірим і вогким, мов мокрий попіл. Вулиці ще не ожили повністю, але ринок уже збирав свої ряди: візки, кошики, крики, запах гнилої риби й печеного м’яса в одному ковтку.

Гал і Сір стояли в тіні під аркою, навпроти головного входу. Не розмовляли — тільки дивились.

— Он він. — Сір кивнув. — Третій, що виходить з провулка. Великий кошель, грубий пасок, сам.

Гал оцінював швидко. Рухи повільні, плащ дорожчий, ніж у простих, черевики — ще чисті, значить, не бродяга. Але не схожий на мага. Не аристократ. Скоріше, мандрівний торговець що вийшов глянути місто або якийсь очередний не сильно родовитий дворянин, котрі і наділу не мають. Весь у темному, з каптуром.

— Відстань тримай. Не підходь ближче трьох кроків, поки не дам знак. — Почав Гал, не відриваючи погляду від цілі.

— А потім?

— Звично. Ти — шум, я — кишеня. І ноги.