Частина 1. Глава 2. Поле

Частина 1. Глава 2. Поле

     Важкі краплі дощу розбивалися о стіни, зведені з чорного пористого каменю. Складені настільки майстерно, що дарма було шукати й шпаринку на швах – ні зачепитися руками, ні гаками. Недосяжна фортеця, що брилою темряви нависала над містом і шкребла кігтями піків м’які хмари. Зграя птахів низько кружляла над вежею, ховаючись від сирого вітру та дощу в бійницях та під високими зводами маленьких вітражних вікон.
     Камінь завжди холодний. Навіть у спеку та задуху спраглого літа не пробивається в завісу холоду хоча б крапля тепла. Крізь маленькі вікна, майже завжди затягнуті темною рядниною, не проскочить ні один сонячний зайчик. А в темних коридорах вже затхле повітря не ворухнеться від подиху вітру та галасу люду.
     Хмари купчилися темними бурунами, закручуючи свої хвости над Чорною вежею. Все ближче буркотів грім, а сіре низьке небо шкірилося блискавками. Сполохи підсвічували темний зал крізь єдине прочинене вікно, вихоплюючи із сутінок поодиноку фігуру на кам’яному троні. Чорна матерія вільно спадає на холодну підлогу, до ніг, волосся пасмами покриває плечі, голову увінчує вінець з покрученого терну. Тонкі пальці у світлі блискавки, ніби крейда, білі, майже прозорі, що, здається, піднеси до очей і світитимуться. Крізь тонку шкіру світиться синім сітка судин, грають жили, коли пальці стискують кам’яний підлокітник. Виблискує кров’яними краплями великий рубін, що увінчує перст лівої руки. Й так схоже до блиску персня – світяться очі. І погляд, що ріже темряву ножем, ніби шукає те, що знайти не здатен. 
     На плечі тріпає крилами чорний ворон, скалить гострий дзьоб, притираючись головою до блідої щоки. Хазяїн темної вежі злегка всміхається, хоча важко назвати “посмішкою” ту емоцію. Лише кривить вуста, перебираючи жорстке пір’я на крилах пташки. Ледь торкається, водить тонкими пальцями, доки не набридає. Пташиний зойк і декілька пір’їн осідають на холодну підлогу, а ворон ховається під зводами стелі. 
     Морк повільно ступає по залу, кроки шумлять відлунням в абсолютній тиші. Лише за важкими вікнами стукає дощ, нагадуючи про живий рух всесвіту. 

- Міра.

     Слухняна пташка повертається на плече, насторожено кліпаючи чорними очима. 

- Яка злива… Схожа на минулорічну?

***

1 рік тому

- Летт, тримайся хоч трохи, не в моє свято падай з даху! 

     У залитому сонцем полі лунали молоді хлопчачі голоси, то просто перегукуючись, то сварячись, то зриваючись на сміх та жарти. Маленький будинок стояв осторонь великих міст, навкруги до горизонту оточений лісом та полем. Золоті трави колосилися і шуміли, ніби нагадували, що скоро закінчиться літо. Важко шарудів листям величезний дуб, що ріс недалеко від хати. Маленький осередок життя. 
     Раніше - невеликий хутір на декілька хатин, тепер - майже пусте місце, що в давнину звали рівнинами Даліона. Люди табунами сповзалися до міст, серед яких - Лівліг - центр і земля обітована.Там б’є ключем життя, золотим піском всипані дороги, а люди не знають бід. А може так лише казали ті, хто надто втомлювався від роботи в полі і тішили свої серця і порожні шлунки казками.
     Вкриті дикими травами вулиці повільно поринали в сизу пітьму, чахлі літні кущі відкидали на землю довші й довші тіні. Вечір на краю світу підкрадався непомітно, але раптово, обіймаючи світ важким темним небом. 

- Дах би поремонтувати до темряви…

- Встигнемо! А як ні - то нехай.

- Не гоже дітям долини зневажати ніч, - перегукування хлопчачих голосів перервав невдоволений старечий.

- Бабцю Таліно, ми вже надто дорослі для твоїх казок, - зі стіни на землю з глухим стуком спустився невисокий хлопець, з перекинутим через плече снопом сухої трави. - Моторошні тіні, лісовики - це все минуле або надумане п'янчугами.

     Жінка промовчала, лише невдоволено буркнувши, та й пішла назад до хати, накульгуючи на одну ногу. 

- Ти як завжди, малий, - долинуло згори.

- Ти! - певно, невдоволений званням “малого” огризався інший. 

     Кажуть, що є люди, для яких сварка ллється, наче пісня. Певно, що правду кажуть. Двоє братів - наскільки були нерозлучними з дитинства, настільки ж не могли витримати й одного дня без сперечання. Не дивно, бо душею і тілом вони були різні. Старший - Хемель, що так вправно дражнив молодшого, сидячи на балці. Сусіди, що бачили, як він росте, називали його вовченям - за холодні сірі очі, за те, що мовчав, ховаючись за материну спідницю, а може за те, що ночами ходив по старому саду, не боявся ні темряви, ні завивання “братів” у лісі. 
     Той же, кого гукали місцеві Леттом - молодший брат, що народився довгим літом, під проклятою, як баби казали, зіркою. Хоча була всього лише тепла осінь і безсніжна зима. Але в цьому краї люди часто звали пору без снігу простим, навіть неписьменному зрозумілим, - літом. 
     Родина втратила двох дітей, яким не судилося вижити у важких степових реаліях. Але довге літо дарувало новий шанс. Хоча і коштував він надто дорого. Хемель пішов з дому на декілька днів, не в змозі чути плач і крики, що лунали раз по раз в маленькій хатині, та сім’ї було не до того. Важкі пологи, нищівна спека і дві пекельні доби, коли вся родина намагалася врятувати новонародженому життя. Летт народився слабким, маленьким, ледь чутно дихав. Але все ж - був живим. 
     Вже було пізно, сонце давно згасло, коли бабуся Таліна пішла шукати загубленого хлопця, що зляканим щеням тікав з рідної домівки. Довгі години бабця шукала дитину, благаючи старих і нових богів про диво. В ті дні боги були милостиві, даруючи ще одне диво - хлопчик знайшовся. Хемель за ті дні схуд, а сіра конопляна сорочка місцями подерлася і була брудною. Він так і не розповідав, де ночував і ховався, але знайшли його в старому покинутому саду, де хлопець скрутився серед прілого листя в коріннях дерев. 
     Вдома було тихо, не так страшно, і той гнітючий сморід страху зник, залишивши лише порожнечу. Таліна завела Хемеля в хату, та першим, що він зробив, опинившись вдома, не було прохання шматка хліба чи тепла - він підійшов до кострубатої дерев’яної колиски, дивлячись на немовля великими очима. З того часу, він був з Леттом чи не більше матері. 
     Жити серед порожнього степу було важко. Мати хлопців не змогла повернутися до кропіткої роботи після народження сина, а батька вони бачили лише пізніми вечорами, коли той повертався з поля, весь в лушпинні колосків. А іноді його не бувало днями. Лише згодом дітям розповіли, що він залишався в лісі, полюючи на звірину. Батько їх не вірив у відьмацькі приказки й чарівні нечистоти чорного лісу, тому вперто йшов, залишаючи дружину і стару матір, відпльовуючись від нарікань. 
      За декілька років Хемель вже зміг відпроситися з батьком на полювання. А ще рік потому - мав ходити сам. Батька не стало раптово, ніби він згорів за одну ніч. Ще звечора він гримав на голосного Летта, який пхав йому до рук вирізаного з дерева коника, ще ось-ось він цілував дружину і дякував за смачну вечерю… А ось Хемель тримає його холодну руку, за звичкою штурхаючи, щоб той прокидався. 
     На той час старшому хлопцю ледь виповнилося дванадцять зим від народження, але він вже був вищим за мати, а тепер ще й мав допомагати сім’ї. Тепер вони з малим братом працювали в полі самі, під свист вітру та завивання вовків на кордоні лісу.
     Ще в ранньому дитинстві було помітно, які вони різні: Хемель - чорнявий, високий і стрункий, І очі сірі, ясні - материні; а Летт був схожим на батька, якого так швидко не стало, - з русявим безладом на голові, з теплими медовими очима і добрим серцем. Мовчазний первенець брався за всю роботу, посміхався так рідко, але так тепло. І малий, що був відрадою усій сім’ї з його байдиками, дурненькими пісеньками та жартами. 
     Минули роки, і от вони тут: один підставив обличчя вечірньому сонцю, розтягнувшись на даху, наче кіт, а інший - збирає літні поодинокі кульбаби у полі. Тепер вони лишилися одні, за відраду маючи тільки стару бабцю, яка не могла повірити, що її онуки вже дорослі. 
     Вже дорослі, непомітно і неминуче. Вже на ранок Хемель піде в поле збирати квіти, щоб принести їх до вінця в подарунок тій єдиній. Вже ввечері зберуться ті останні розкидані по великому полю сім’ї, щоб провести до річки молодих, закидати квітами другого цвіту груш і маковими пелюстками. І до ранку весела зграя буде пити світло повного місяця, щоб на ранок засвітити зірку нової родини.