Частина 1. Глава 1. Гість із легенд

Глава 1. Гість із легенд

     Важкі хмари висіли на Лівлігом. Десь високо за хмарами миготіли блискавки, а бурчання грому лише за деякий час повільно повзло слідом. Небо невблаганно вищало негодою, вило-завивало, жахаючи подорожніх. 
     На багно роз’їждженої дороги падали перші краплі. Повітря поступово поглинало запах дощу. Такий запах має тільки дощ: мокрої землі, трохи диму, трохи чистого повітря, що ніби дихає вільніше, ніби скинуло всю ту шкарлупу бруду. 
     Жителі містечка вже давно звикли, що останні теплі дні літа змиває дощами нового прийдешнього місяця Санатару, принесеного вітрами заходу та блакитним місяцем ночі.  Сонце Намарія стає прохолоднішим, а люди – збентеженими. Осінні дощі нагадують, що зовсім скоро запанує холод, а разом з ним – темрява. Ночі стануть довшими, блакитний серп місяця стиснеться в маленьку смужку на довгі сім місяців, сповняться люттю ті, хто любить холод і темряву. 
     Великі залізні ворота, повністю вкриті іржею, такі, що пронизливо скриплять від подиху північного вітру, відділяють місто від пожовклих преріїв, що розтяглися багряним кожухом геть до лісу на горизонті, там, де журчить широка річка та ховається темрява. 
     У зачинені важкі ворота гулко гупає подорожній, але стуки лише луною відбиваються від порожніх вулиць. Згорблена фігура раз-по-раз підіймає тяжке кільце, що стирчить із пащі залізної голови рисі. Стук. Стук. Ворота змучено завивають. Стук. Стук. 
     З вікна найближчого будиночку лунає шурхіт, маячить одинокий вогник від, певно, свічки. Ховаючись під плащем, до воріт шкандибає понурий чолов’яга. Кутає в ряднині гачкуватого носа, та гидливо мружиться на дощ, що важкими краплями ляпає на плямисту лисину з плішивими жмутками сивини з боків.
     Не з першого разу встромлює старого ключа в замок, длубається якийсь час, поглядаючи на незнайомця. Крехтить старечо, але посміхається, булькаючи, вітає, згибаючи хвору спину в поклін. Гість схиляє голову, закриту змоклим до нитки плащем, вкидає дідугану в руку срібну монетку, підбирає сіру торбу, прямуючи в центр міста. 
     Скрипнули ворота, гупнувши засувом, ніби клацнула паща. Потонув звук в мареві дощової завіси. Здригнувся чоловік, стискаючи старий ключ міцніше в долоні – вулиця, де щойно стояв привітний подорожній, пустувала. А може то лише дріботіння дощу затуманило старі очі. 
     Можливо то винен дощ, а може й ні – хто знає. Але старий привітний Лівліг назвати «живим» складно, роздивляючись забиті дошками двері чи зазирнувши в провалля чорних вікон. Яскраві барвисті дахи стали тьмяними під тиском часу, світлі стіни вигоріли та полущилися старою фарбою. 
Незнайомець у сірому плащі повільно крокував побитою бруківкою, ніби вже не боявся змокнути.      Холодна вода великими краплями стікала з тканини на бліде лице, котилася вниз за срібними пасмами волосся, що стирчало біля коміра. Певно і незнайомцю здавалося місто надто тихим та відлюдькуватим, а можливо просто чужим, тому він і роззирався навкруги. 
     Ходили старі, як світ, легенди, що є велике місто Лівліг, центр, куди стікаються всі дороги, засіяні золотим піском. Що тут повсюди ростуть квіти і співають пташки. Що жителі тут сміються і байдикують до ночі у світлі яскравих ліхтарів. А насправді – сірі будинки, чахлі рослини, розбиті дороги і чорний шпиль вежі посеред міста.
     На окраїні одна з вулиць звивалася дугою. За натягнутою ганчіркою чи то старим килимом виднівся похилений паркан та ненадійні дверцята. З будиночку за темними брудними шторами майоріло світло –ледь-ледь, що б його помітити здалеку. Чутно було голоси та тиху музику. 
     Чоловік штовхнув двері ногою. Ті прочинилися з протяжним виском незмащених петель. Голоси всередині затихли. У шпарку дверей визирнув круглолиций хлопчина з темними колами під очима.  Переступивши з ноги на ногу, він заправив засмальцьованого фартуха за пасок, відкриваючи двері ширше і запрошуючи гостя всередину. Незнайомець мовчки кивнув, поспішаючи зайти всередину. Останнє, на що він звернув увагу - як бідно виглядала табличка з намальованим кабаном, що бовталася на іржавих ціпках над входом, а хлопець хутко зачинив двері, опускаючи міцний дерев’яний засув.
     Не було схоже, що гостям тут не раді, скоріше – що їх тут не чекають. Молода дівчина у заношеному платті з тонким мереживом, що, певно, колись було найкращою уніформою закладу, невпевнено заламувала руки, ховаючи спітнілі долоні за плямистою тацею. Поспіхом привітавшись, вона вже щебетала гостю про смажені реберця і найкращий ель міста, що надто зухвало виглядало, зважаючи на зовнішній вигляд такого шинку, ніби схованого від очей сторонніх, який могли знайти тільки «свої».
     Чоловіка провели до дерев’яної лави в кутку, за товстелезним дубовим столом. В маленькій кімнаті було не надто багато люду. Двоє сиділи за столиком, закинувши брудні чоботи в багнюці на стіл, пускаючи цівки диму під стелю. Біля круглолицього хлопця, що відчинив двері, крутилася повненька жінка, що накульгувала на одну ногу. Ще хтось бовванів у протилежному кутку, але розгледіти їх було надто вже важко, бо на всю кімнату було тільки зо три канделябри, та і в тих свічки раз-по-раз миготіли та згасали, або й зовсім горіли не всі. 
     Незнайомець підвів очі на чоловіка, що проходив повз. Той скинув капелюха на стіл, підтягуючи стільця, шкребучи ніжками по підлозі. Тяжко гупнувши на нього всією вагою, покопирсався в кишенях, нарешті видобувши десь цигарку. Прикуривши від свічки, глибоко затягнувшись димом, він все ж звернувся до гостя, протягуючи цигарку в долоні, що не налічувала одного пальця. 

–   Відмовлюся, – чемно відсторонив пропозицію чоловік, лише дужче загортаючись у плащ. 

Чолов’яга пирхнув, затягуючись ще дужче. Згарок цигарки яскравою рудою плямою замиготів, кидаючи відблиски на пошрамоване обличчя. 

–    Бач, синку, ти тут не місцевий, – важко кахикнувши, чоловік сперся на стіл. – Та і щасливчик, якщо вже так по-правді мовити… Проїздом чи вторгувати яку тварюку хтів?
–    Проїздом, – похмуро пролунав голос з-під капюшона. – Заночую в теплі, з першим променем сонця мені буде байдуже на це місто. 

Поцмуливши цигарку з якусь хвилину, чоловік недбало згасив її об край столу, кинувши до кишені. Якось стиха хмикнув, покрутив вуса послиненим пальцем, та знову зиркнув на гостя.

–    З яких же земель тебе принесло, що обличчя свого не покажеш? Чи то Намарія вродою обділила, та наших дівок соромишся, га? – закрехтів, радіючи своєму жарту. 
–    Не часто мають бажання розпитувати про таке тих, хто прийшов із заходу… – сірі холодні очі блимнули відблиском полум’я із темряви під плащем. Чоловік замовк, мнучи в руках капелюх. – Чому ж місто це ховається в темряві? Можливо, ми з ним і схожі.

Свічки тихо шкварчали розтопленим воском, блимали вогнем на стінах кімнати. Чоловік вмостився зручніше, відвернувшись від незнайомця, послабивши пасок, що врізався в живіт різною пряжкою. Прокашлявшись від їдкого диму, він стиха белькотів:

–    Щасливий Лівліг, які тільки ще нечистоти до тебе сповзуться… – він замовк. – От ти, юначе, певно ще молодий. Голос ще як у того півня, що навіть на юшку не ріжуть, бо мале. А все тут. Радій, що підеш завтра живим зі своїм плащем на пиці. 

Зітхнувши, він продовжив:

–    Не з’являються тут люди, які б захотіли насадити гарбузів та малини, осідаючи надовго. Торгаші, юнаки з молоком на губах, що раді до пригод – тих вітром здуває. А так.. ге-е…
Незнайомець притулився до стіни, стягуючи плащ. Світле волосся недбалою копною розсипалося по плечам, лице змарніле. І лице очі – очі срібні, наче тобі дике звіренятко в душу дивиться. 
–    То розкажи, що у вас тут такого, чоловіче.

Той трохи перем’яв гнилими зубами шмат м’яса, та, кахикаючи, відповів:

–    Довга історія. Я ще був малим, як воно все пішло… Ти ж, певно, знаєш, що у нас у кожному місті новий пан свій клан випинає? – отримавши ствердний кивок, продовжив, – отож. А так повелося, що верховний завжди з Лівліга правив. Але то не так треба тобі, не бери до тями. Хоча б тут мали бути всі багатства, всі дари земні та небесні, але люди тут все б проміняли, щоб забратися геть і подалі. А все той храм, той кілок серед чистого ока Лівліга.

Чоловік глянув на вікно, зітхнувши, кидаючи до рота ще один шматок м’яса. 

–    Хто його зробив, коли там що сталося, ніхто й тями не має. Але як почалося «оте», -– він замахав руками, показуючи, певно, якісь битви, – то все зажухло. А храм той вже своїм видом жаху наганяє. А як ночами звідти линуть верески, ба…
–    І всі так у вас бояться того храму?
–    Ба! Якби  ж… – зітхнув. – Були у нас такі смільчаки, що все те вигадками вважали. Та от тільки потім ми їх кістки збирали. Так мій племінник все вихвалявся, що ми з сестрою все дурні вигадки для дітей сповідуємо. А сестричка потім пішла до того храму, та тільки й зомліла над білими кістками. Та так зомліла, що її не бачив відтоді ніхто.
–    То, це храм контролює місто?

Десь поруч гидко захихотіли. Чоловіки повернулися на звук, побачивши дідугана у блідому фраку, за виглядом якого вже й не скажеш, що то був за колір. 

–    Храм, кажеш? Хе-хе… - крехтів дідок. – Видно, що то ти ще малий був, та не тямиш і досі! 
–    Не сперечайся, Чарлі, ти вже всім своїми вигадками отуто сидиш, – гримнула на дідугана пухка жіночка, що проходила повз його столик. – Зовсім дахом поїхав вже, старий. 

Плюнувши під ноги жінці, дід переповз поближче на лаву до чоловіків. 

–    Вона хай що там каже, а ви ще молоді, а такі телепні! – проплямкав дід. – Храм той завжди був, може не такий, але був. І якісь там вельможі водилися, а то! От тільки вони раніше налогами жахали, а тепер залякують. 

Чоловік з пошрамованим обличчям дістав з кишені цигарку, знову прикурюючи, та байдуже слухаючи діда. Незнайомець лише ж дав знак продовжувати старому. 

–    Так от кажу, був тут один, приблуда. Де й взявся, тьху! – він знову сплюнув на підлогу. – Серед ночі стукав у ворота, я тоді ще тільки віз відтягував неподалік, то все бачив. Очі! Очі – ні єдиного відблиску вогню, наче ото безодня. Зразу ж казав їм, дурне дитя, самотньо молодики ночами не шастають. 

Побачивши, що його слухають, дідуган розпалився, поринувши у спогади:

–    Де це видано, щоб незнайомець швидко всім найліпшим другом став? Уже з нашими дівками молодими він хороводи водив вечорами, тай так же танцював, наче панський синочок. А прийшов весь непримітний, чорний…
–    Чорний?
–    Чорний-чорний. Чорний плащ, побиті черевики, пошматована сорочка темна, патли наче з ворона обскубані! – дід побачив, що чоловіки без довіри слухають його описи, та виправився: – Та слухайте ж. Завжди либу давив, що молодички так і падали, а хлопців своїми історіями про море та про далекі шляхи дурив. Морком назвався. А всі за тими словами гарними і не помічали, що нема вже щовечора тих молодичок, що він грав, нема тих хлопців, що так вони за ним табунами вилися. А кому я не казав, то наче не хотіли помічати. А тоді вже ніхто й не приходив на площу посидіти та танцювати…

Дід замовк. Певно згадав щось своє. А може й просто старечо заснув, похиливши сиву голову додолу. 

–    Моя, моя донька… – тонкий голос подала жінка, що протирала надщерблені кухолі, – пропала тоді, хоча так вихваляла «того хлопця чорнявого та такого ж хорошого». Та і ми всі без сну чахли, кошмари одні, жахи. Вночі страшно з дому визирнути. Та й піти – не підеш, ніби щось тримає. 
–    А то, правду каже стара, – отямився дід. – Ворота Лівліга відкрилися для всілякої пакості. А Морк той зачинився у вежі, хто тільки його й головним там призначив. Нечиста дивина, та всі ніби під чарами роти позакривали. А до міста перлися якісь головорізи та лихі люди… 

     Блакитний місяць повільно ховався в пітьмі, засинаючи, вколисаний сонцем. Незнайомець похмуро вийшов за межі міста, залишаючи позаду шинок, балакучих стариганів та плітки старовини. Закинувши торбу на спину, крокує повз скрипучі ворота, навіть не дивиться на сторожа, що лежить ніц на землі, певно, що бідолаха і не дихає – надто багато слідів нічних кошмарів поруч. 
     Давню доволі легенду переповідали люди незнайомцям, навіть не второпавши, що вона для них зовсім нова. Що «Мисливець», якого так всі тут боялися, загадковий його хазяїн, що сховався за мурами вежі – то лише відголоски історії.  
     Незнайомець накинув плащ, ховаючи спотворене шрамами обличчя, що ще донедавна показав людям молодим і гарним. Срібні коси сплуталися під рядниною, ніби ховаючи те, ким він є насправді. 
Останній погляд на місто, туди, далеко, де пустує площа перед чорною вежею. У срібних очах – відбиток часу: площа всіяна кістками, ряботять сліди крові, чорний плащ волочиться на землі. Чорнявий і блідий, Він тримає в руках крихкий пожовтілий череп, стираючи пил кістлявими тонкими пальцями. І вогник недобрий в очах. І посмішка… як у дитини, звіренятка з лісу. 
__________
Коментар:
1. Лівліг - з норв. «живий»
2. Санатар – пятий місяць літа. У всесвіті існує 12 місяців – 5 місяців літа та 7 місяців зими. 1 – Анатар, 2 – Зельдар, 3 – Крананнтар, 4- Фейяр, 5 – Санатар, 6 – Бегельвер, 7 – Веневвер, 8 – Адельвер, 9 – Ненневер, 10 – Фроствер, 11 – Дарквельвер, 12 – Файналвер. Свято нового року – перший день Анатара, тобто – початок літа. 
3. Намарія – зірка дня, сонце всесвіту. Нічна зірка – Блакитний місяць.