РОЗДІЛ 25 НАДІЯ "Повернення"

Не вірю, що погодилась сісти в машину Назара та прийняла його руку допомоги. Дорогою до готелю ми мовчимо, бо кожний намагається побороти власного внутрішнього демона. Всередині сплітаються сперечання. Чи правильно зробила? Чи не пошкодую?

А з іншої сторони життя не залишило мені вибору. Новосяд — мій єдиний рятівник. Рятівник, з яким слід бути на варті та до кінця не довіряти.

Борису я теж колись довіряла. І що з того отримала? Випалену чорну діру в грудях. Самотність. Невідоме хитке майбутнє. Біль. Приниження. Страх.

Сутінки швидко огортають сизим покривалом містом. За вікном автівки сніг продовжує записати асфальт білою пухкою периною, прикрашає плечі перехожих, доліплює пишні корони сонним чорним деревам. Загоряються вогники, спалахують вітрини магазинів. Дивуюсь, як за кілька днів все довкола набуло новорічного настрою. Через який тиждень настане перше січня. О, пригадується, з яким трепетом очікувала Нового року, як готувалась, як загадувала бажання, як мріяла.

Наче минула вічність, а сама я постарілана років десять.

Назар маневрує по проїзній частині. Через снігопад рук ускладнюється, проте чоловік знаходить мить глипнути на мене. Інтуїтивно відчуваю цей погляд. Від нього ніяково і я дужче кутаюсь в пальто.

— У готелі одяг не вдасться попрати. Якщо хоче, заїдемо в торговий центр і купимо необхідні речі.

— Не варто, — тихо відповідаю, уникаючи зорового контакту. — У мене немає грошей, а позичати в тебе не стану.

— Надю, — протягує моє ім’я. — Припини соромитись і сердитись. Ти ж інша. Любиш посміхатись, жартувати і навіть веселитись. Залиш минуле в минулому. Завтра я випрошу у слідчого дозвіл проживати в іншій області. Ми поїдемо до мене, а на слідчі дії я тебе привозитиму.

— Поїдемо до тебе? — ошелешено перепитую. — Виявляється, ти все спланував, не запитавши моєї думки. Ставиш перед фактом.

— А ти хочеш залишитись тут? Перетинатись з Борисом і Нікою? На мою думку, залишити місто — найкращий варіант, щоб почати з чистого аркуша. Не сперечайся, будь ласка, — додає м’яким тоном.

Сильний і рішучий Назар нагадує другу шальку терезів у моїй гармонії із собою. Він має рацію. Сперечатись і заперечувати даремно.

— Припустимо, я погоджусь. А жити де буду? У твоїй квартирі?

Киває головою у знак згоди, мовляв, тему закрито, обговоренню не підлягає.

Закатую очі. Господи, як це все пережити і не збожеволіти? Зупинивши машину на автостоянці поруч великого торгового центру, Назар розвертається до мене корпусом. Одна рука продовжує лежати на кермі, іншу — опускає на сидіння. Мимоволі кошусь на правий безіменний палець без обручки. Здається, Назар ніколи не був одруженим. Але такий привабливий харизматичний красень навряд знає, що таке самотність. Я, дружина його брата, не стала виключенням.

— То як? Йдеш?

— Назаре… — стогну.

— Зрозумів. Тоді не сумуй, я швидко повернусь.

Не встигаю заперечити, як залишає салон та ховається у густій сніговій стіні. В очікуванні обхоплюю себе руками, закриваю повіки, подумки рахую до десяти. Я намагаюсь поводитись стримано, дотримуватись межі субординації. Однак… Однак спогади про спільну ніч не дають спокою.

Через хвилин двадцять бахкає багажник, після чого Назар сідає в машину. Від нього пахне зимовою прохолодою. Постукавши черевиками та скинувши налиплий стіг, він нарікає на погоду. У словах проскакує відвертий острах за водіїв та пішоходів. На мить здається, що його голос переповнений смутком і моральною травмою, ніби у минулому пережив неприємну, важку ситуацію, пов’язану із зимою. Я не розпитую. Не час лізти в душу, та й права не маю.

У готелі напрочуд багатолюдно. Під дверима в номер Назар зупиняється. Коситься на валізу, вагається.

— Ти хочеш щось сказати? — догадуюсь я.

— У місті проходить передноворічний ярмарок, тому всі номери зайняті. Довелося зняти люкс для молодят. Але не хвилюйся. Я спатиму на підлозі. А в інший не мав часу перебратись. Колеги з місцевої лікарні попросили провести декілька операцій. Я не зміг відмовити.

— Я б здивувалась, якби не погодився.

Моя відповідь викликає на стурбованому обличчі полегшення. Щирий і відкритий Назар підкуповує довіру, тож я не заперечую проти спільного номеру. Все-таки ми затримуємось лише на одну ніч.

А кімната дійсно призначена для молодят. Інтер’єр, ліжко, ароматизовані свічки — все наштовхає на романтику.

Першою справою заходжу у ванну. Я до болю скучила за гарячою водою, гелем для душу. Я можу митись скільки душі заманеться і ніхто не підганятиме. Тут сама, без сторонніх очей.

Потім я стою перед дзеркалом, спостерігаючи, як краплі води повільно стікають шкірою. Пар трохи затуманює відображення, але бачу свої очі. Вони здаються чужими. У них ще бринить відгомін останніх важких у всіх сенсах годин.

Вода змиває не тільки бруд, а й частину болю. Щоправда, лише верхній шар. Глибше, десь у грудях, жевріє холодний клубок страху. Я боюсь повернення Ніки, її погроз, боюсь знову загриміти за грати. Ізолятор наче поділив мене на «до» та «після». Надія у статусі «після» скидається на понівечену тваринку, яка розцінює людей як всесвітнє зло.