РОЗДІЛ 24 НАДІЯ "Моя воля"

Виявляється, за тиждень можна забути запах свіжого повітря, подихи вітру, колір неба, сяйво сонця, забути себе. Коли за спиною закриваються широкі ворота СІЗО, я застигаю, ошелешено кліпаючи на перехожих, вулицю, транспорт. Я ніби з одного виміру потрапила в інший, з царства зупиненого часу у самісінький вир життя.

Два різних світи, які розділяють стіни. І цей контраст вражає.

Мене засипають рясні сніжки. Їх безліч. Серед них немає ідентичних. Як і немає однакових людей.

Долонею ловлю білосніжних небесних дітей. Широко усміхаюсь, усвідомлюючи своє щастя. Нарешті я на волі, маючи право йти, куди очам заманеться.

— Пані Муринець, щиро вітаю! — адвокат, який виходить слідом з установи, задоволено потирає руки.

— Нам таки вдалось. Зізнаюсь чесно, беручись за цю справу, я не сподівався на позитивний результат у вашу сторону. Випадок складний.

— Дякую, — відповідаю, не дивлячись на нього. Захисника обрала Ніка. Прихвостень зумів допомогти, а ще… змусити взяти вину Бориса. Скажете зламалась? Ні! Людина ламається, коли їй нічого втрачати. Що б не говорила свекруха, та для мене саме життя, де не буде ні її, ні Бориса — найбільша цінність, за яку варто боротись.

На щастя, закон передбачає можливість не давати свідчення. Зі слів адвоката, якщо підозрюваний мовчить, отже визнає вину неофіційно. Так склалось в моєму випаду. Я мовчала, адвокат і прокурор вирішували, а Ніка шукала виходи, щоб витягнути п’яту точку Бориса моїм коштом.

— Куди далі? — не дає спокою захисник. Знизую плечима. У мене немає ні грошей, ні друзів, ні дому, ні рідні. Сама самісінька як палець. — Візьміть, будь ласка.

Несподівано простягає кілька великих купюр. Вони викликають огиду та бажання запхати їх назад в безмірну кишеню.

— Не треба, — відповідаю якомога спокійніше. — Я справлюся.

— Я по-людськи допомогти хочу. Матимете згоду — повернете.

Заперечно хитаю головою. Ніяких грошей я не візьму ні від нього, ні від Ніки Новосяд.

— Горді, — хмикає адвокат. — Ну, ну…

Не прощаючись, він звертає у напрямку автостоянки. А я, залишившись без «порадника», затягую на повні груди повітря. Нехай воно пахне містом, зате вільне.

Прохолодний вітер забирається під пальто, потихеньку починаю тремтіти. А йти нікуди. У гаманці навіть копійки не знайдеться. Дістаю із сумочки мобільний телефон. Розряджений.

Хвиля страху накриває з головою. В установі я не почувалась настільки безпомічною, ніж зараз, опинившись на вулиці без засобів для існування.

Куди звернути? Праворуч чи ліворуч? А сніг дужчає. Сипле і сипле, не вщухаючи. Зі снігопадом посилюють сутінки. У грудні день зовсім короткий, ще трохи — і в темряві йтиму пішки на вокзал ночувати.

— Надю! — раптом доноситься знайомий голос. Мене аж пересмикує всередині. Без поспіху розвертаюсь в напрямку Назара, який біжить тротуаром і водночас махає рукою, наказуючи залишатись на місці. — Стій! Надю!

Ноги приросли до землі, не рухаються. Я спостерігаю за масивною фігурою Новосяда. Чи рада нашій зустрічі? Чи правильно далі продовжувати спілкування?

Не рада.

Неправильно.

Ми чужі.

Він із Новосядів.

І теж повірив у мою вину.

Я різко розвертаюсь та швидкою ходою крокую у протилежну сторону.

Проте Назар настигає за хвилину, хапає за лікоть, одним ривком розвертає та притягує до себе. Збите дихання чоловіка врізається в обличчя, очі проникливо сканують кожнісінький міліметр шкіри.

Він поруч.

Близько.

Його руки на моїх плечах, парфуми — в легенях.

Я кожною клітиночкою тіла вбираю його силу, присутність, тяжіння.

Знаходжу у собі сили поглянути чоловікові у вічі. Для нас двох земна куля припиняє вертітись. Для нас двох сніг сповільнює кружіння.

Мить чарівна.

Від браку повітря спирає груди. Я задихаюся з ним, і така залежна від нього.

— Привіт. Перепрошую, що не встиг вчасно приїхати. Попросили затриматись в лікарні.

Тихі слова пробираються крізь шкіру, крізь встановлені надумані заборони до самісінького серця. Проти його аргументів моя внутрішня зброя безсила.

— Відпусти, будь ласка, я поспішаю, — мій надламаний голос видає хвилювання.

— Куди поспішаєш? До Бориса? Навряд він чекає на дружину із СІЗО.

— Знаю. Але куди я йду — більше не діло Новосядів. Я сповна заплатила за зв'язок з вашою родиною.

Він повільно опускає руку, звільнивши мене. Мовляв, йди. Я не триматиму насильно.

Господи, як важко!

Чому не тікаю? Чому радію його присутності?

— Зараз ти на емоціях. Пропоную поїхати в готель, прийняти душ, поїсти, заспокоїтись, а тоді приймати рішення.

— Так просто?