РОЗДІЛ 22 НАЗАР "Байдужа"

— Назаре, ви геній! Витягнули хлопця з того світу, подарували йому шанс на повноцінне життя. Дозвольте потиснути руку, — лікуючий лікар потерпілого приязно усміхається, простягаючи широку долоню.

В його очах захват. Я сам задоволений результатом. Операція пройшла напрочуд успішно. В останню критичну мить сталось диво і серце хлопця знову забилось.

А з ним і моє.

І Надії, з якою сьогодні дозволили побачитись.

Широко усміхаюсь у відповідь. Сонячний день починається сонячно для всіх.

— Був радий співпраці, колего. Далі ви справитесь. Рекомендації я залишу.

— Повертаєтесь додому?

— Так, можливо, увечері виїду.

За три останніх дні хлопець, який опинився під колесами автівки Наді, шаленими темпами йде на поправку. Мама стримала слово, давши рідним чималу суму на подальше лікування та реабілітацію. Тепер справа залишається за апеляційним судом. Саме він прийме рішення, чи продовжувати тримати підозрювану під вартою, чи обрати інший запобіжний захід.

Підозрювана…

До речі, з Борисом я так і не спілкувався. Виявляється, ми обоє занадто зайнятті та не маємо ні хвилини вільного часу.

Коротко попрощавшись з медперсоналом та зазирнувши до хворого в палату, залишаю лікарню з відчуттям полегшення. А ще в дивному передчутті. Я багато міркував, наводив десятки причин, чому слід викинути з голови братову, намагався вирвати з пам’яті спільну ніч, її солодкі стогони в моїх обіймах, її саму. Намагався пояснити постійні спогади звичайною турботою про її самопочуття.

Господи, це страшно опинитись в чотирьох стінах ще й жити з тим, що покалічила людину.

Даремно намагався.

Я в передчутті нашої зустрічі. Хочу її побачити, заспокоїти, сказати, що все буде добре і зовсім скоро вона милуватиметься небом, повернеться до звичного життя. Хоча ні! Звичним його не назвеш. Маленька крихітка під серцем замінить цілісінький світ.

Дорогою купую дівчині фрукти, різноманітні смаколики, а ще теплі носки і м’який в’язаний светр — темно-синій, їй до очей.

Венами розтікається хвилювання, коли заходжу на територію СІЗО. Сьогодні день передач, тому рідні стовбичать в черзі біля маленького віконечка. Їхні обличчя сірі, як стіни цієї страхітливої установи. Волосся стає дибки, варто уявити в яких умов утримується вагітна дівчина.

На КПП показую дозвіл слідчого на побачення. Конвоїр забирає пакет, мовляв, передадуть окремо, а тоді супроводжує мене вузькими лабіринтами коридорів.

Тут пахне сирістю, грибком, відчаєм. Почуваюсь під ковпаком, з якого самотужки не вибратись, і від цього накриває хвилею паніки. Перебування в СІЗО вплине навіть на найсильнішу психіку.

— У вас десять хвилин і не забувайте про відеоспостереження.

Працівник штовхає перед мною металеві двері. Вини прочиняються зі скрипом, противно шкребучи душу.

Очима чіпляюсь за худорляві, пониклі плечі у чорній олімпійці, зігнуту під моральним вантажем спину, зібране на потилиці у пучок довге, колись розкішне волосся. Зараз волосся тьмяне, як атмосфера довкола.

Надя сидить до мене спиною. Не ворушиться. Ніби знає, хто прийшов. Ніби гість її дратує.

Переступаю поріг, нас зачиняють у тісному просторі.

— Надя, — гукаю чужим для себе голосом. Чи то стіни, чи біль дівчини, який ловлю інтуїтивно, приглушують його.

Бачу, як вона здригається, як повільно, без зайвого руху озирається. У широко розкритих очах палахкотить здивування. Здається, Надія не вірить, що перед нею не фантом, що я дійсно прийшов, стою тут.

— Надя, — шепочу одними губами, за котрими невідривно стежить.

Дівчина змінилась до не впізнання. За кілька днів вгасло бажання жити, обличчя перевилось на бліду крейду, погляд втратив свій вогонь.

— Назаре, це дійсно ти? Чи в мене галюцинації?

Після того, як Надія втекла з моєї квартири, я уявляв нашу нову зустріч. В одній ми вдавали, що не знайомі, в іншій — тримались осторонь. Та в жодній я не кидав її у свої обійми.

— Я не міг не прийти.

За долю секунди опиняюсь поруч. Долоні лягають на тремтячі передпліччя і я пригортаю Надю до своїх грудей.

Чхати хотів на камери, на якусь субординацію, на її втечу, на увесь Всесвіт.

У цю мить є лише ми, наше дихання, тепло.

Однак вона стоїть з опущеними руками, тихо схлипуючи мені в пальто.

— Обійми мене, будь ласка. Я поруч, я з тобою.

Відчуваю її внутрішню боротьбу. Противиться. Змагається із собою та бажанням послухатись, переступити незрозумілі заборони. Вона така вразлива, тендітна, беззахисна. У моїх руках. У мені. Глибоко під шкірою. У моєму серці, у моїй голові… Але… але не в моєму житті…

Надя приходить до тями першою, швидко відсторонившись. У її очах тепер грає переляк, а на обличчі — вдавана маска відчуження.

Мене огортає морозяним холодом. Складається враження, що відірвали частину, живу частину.