РОЗДІЛ 21 НАЗАР "Під шкірою"

Глибоко по ночі в’їжджаю в місто, де я народився, ходив у школу, мужнів, і з якого тікав від надокучливого впливу матері.

Це місто можна назвати рідним відносно. На його вулицях мені ніколи і ніщо не тримало. Зазвичай, ми прив’язані до місця свого народження, до батьківського дому, до любові… Але не в моєму випадку.

Про любов матері не говоритиму. На мене її ніколи не вистачало.

Місто зустрічає нічним спокоєм. Поодинокі автівки на проїзній частині чітко підкреслюють мою самотність і відразу до нього.

Кожна проведена хвилина — тягар, від якого хочу гайнути якомога швидше.

Додому я не їду. Обираю готель, бо треба хоч трохи відпочити. На ранок заплановано дуже-дуже багато справ. Найперше, я поїду в лікарню і дізнаюсь про стан потерпілого. Потім у планах розмова із слідчим і зустріч з Надею.

Ми повинні побачитись, обговорити аварію.

Я буквально вимагаю почути з її вуст правду.

Невже вона дійсно могла збити людину, втекти і заради розваги переспати зі мною?

Тієї ночі її дотики, ласки, почуття, з якими віддавалась, свідчили про щирість, про взаємне тяжіння один до одного. Настільки правдиво зіграти роль — неможливо.

У готелі заспана адміністраторка реєструє мене та дає ключі від номера для молодят. Виявляється, в місті проходить передноворічний ярмарок і всі кімнати зайняті.

Я занадто пригнічений, щоб сперечатись. А сон життєво необхідний, попереду день складних рішень.
Номер знаходиться на останньому поверсі, з вікон відкривається гарний краєвид на річку, є маленька відкрита тераса та шикарна ванна. Тут все розраховано для щасливих закоханих: від громіздкого ліжка із спинкою у вигляді серця до милих дрібничок — свіжих червоних пелюсток троянд для романтичної ночі. Скоса дивлюсь на букет, іронічна усмішка наповзає на губи.

Я знову згадую, як Аліса вибирала для нас готель для першої шлюбної ночі. Радилась зі мною, а я не мав часу, бо поспішав на конференцію. Тільки зараз розумію її самотність через мою зайнятість.

Лікарні, хворі, операції… Аліса завжди чекала…

Мимоволі проводжу паралель між нею та Надею. Кохана любила життя, цінувала власну незалежність.

Надія…

Надія ніжна немов троянда, яку зрізали, позбавили шипів і вказали на місце, де повинна милувати очі.

І цієї Наді останнім часом стало занадто багато в моїй голові.

Ранок починається з дзвінка матері. По інший бік зв’язку її голос звучить чітко та безкомпромісно. Складається враження, що взагалі не лягала спати, або сталось таке, що потребує мого негайного втручання. На жаль, останній варіант справджується.

— Розбудила… Отже, ти і не думає їхати рятувати брата. Назаре, це підло з твого боку.

— І тобі доброго ранку, — потираю очі та опускаю ноги на підлогу. Вимогливий тон змусить мертвого підвестись. Образливі репліки пропускаю повз вуха. — Як прізвище потерпілого і в якій він лікарні?

— В обласній, в реанімації. Дані я скину повідомленням, — її голос враз змінюється, добираючи ноток вдячності. — Я знала, що ти нас не залишиш. У тебе добре серце. Ми з Борисом… А коли ти приїдеш?

— Я вже в місті, через тридцять хвилин буду в лікарні.

— Хоч речі закинь додому.

Ковтаю гіркоту від слова «дім». Дім, там де чекають тебе, а не твоїх результатів.

— Я зупинився в готелі. Так буде всім краще.

Западає незручна мовчанка. Вочевидь, мама не очікувала крутого повороту подій. Додаю:

— Скинь номер слідчого по справі. Я хочу з ним поспілкуватись.

— Для чого? — насторожується вона. — Я контролюю ситуацію. І тримаю з ним зв'язок сама.

Закочую очі. Ну, як пояснити, що проситиму побачення з Надею? Ні мама, ні Борис не знають про нашу інтимну таємницю. І не повинні дізнатись з огляду на вагітність дівчини. Можливо, дитина знову їх зблизить, подарує омріяне щастя, спокій, кохання.

— Я хвилююся за Надію. Нічого поганого не станеться, якщо по-людськи поцікавлюсь її самопочуттям.

— Категорично — ні! Не забувай де вона і хто вона. Невинних за ґрати не саджають.

— Мамо, інколи ти заграєшся. Я приїхав не тільки допомогти, а й підтримати. І зараз ти помиляєшся, бо турбуєшся за життя Бориса, коли не він у в’язниці, а його вагітна дружина. Все, я чекаю контакти.

Не чуючи відповіді, розриваю з’єднання. Збожеволіти можна! Не сім’я — театр абсурду!

Поки я збираюсь, Ніка надсилає і дані постраждалого, і контакти лікуючого лікаря, і слідчого у провадженні. Отримавши їх, полегшено видихаю. Після огляду пацієнта, можна телефонувати у поліцію та просити зустрічі із затриманою.

Проте у лікарні, ретельно вивчивши історію хвороби, знімки хлопця та поспілкувавшись з медиками, я морально гасну.

Травми надзвичайно серйозні. Його організм може не витримати операції.

А що тоді? Як бути його рідним? Як жити Наді?

— Ризикнете? Випадок дуже складний, — звертається до мене лікуючий лікар хлопця.