РОЗДІЛ 19 НАЗАР "Добре серце"

Сьогодні я прийшов сюди, як роблю це кожного місяця протягом останніх двох років. Сонце ховається за зимовими хмарами і дрібні сніжинки знову засипають землю. Як тоді…

Могильна плита холодна, навіть через рукавички я відчуваю цей пронизливий холод. Її ім’я вигравіюване на граніті, але мені звучить зовсім не так. Воно досі звучить у вухах — живе, тепле.

Я стаю на коліна, обережно кладу її улюблені білі троянди. Пам’ятаю, як вона сміялась, кажучи, що вони «надто ідеальні». Але все в ній було таким – чистим, бездоганним, справжнім.

Моїм…

Пальцями торкаюся гладкої поверхні плити, наче можу відчути її тепло через холод каменю. Та там лише порожнеча. Дика, самотня, аналогічна пустелі в моїй душі. Чи звик я бути сам? Ні, банально змирився.

— Привіт, кохана, — шепочу. Мої слова губляться у раптовому різкому пориві вітру, який по-особливому відчутний в цьому тихому місці вічного спокою.

Ілюзія.

Ілюзія, в яку я хочу вірити. Минуло вже два роки, але біль не стихає. Часто, коли заплющую очі, я бачу її — останній раз, коли вона посміхалася, коли казала, що теж до нестями закохана у мене. Ми планували побратись, жити довго і щасливо.

Спогади накривають з головою.

Автомобіль. Слизька дорога. Летючі уламки скла…

Я стискаю кулаки, змушуючи себе не занурюватися в пережите. Це була мить — одна мить, яка забрала в мене, в нас, весь світ.

Я сідаю на лавку, не зважаючи на сніг. Мовчу, просто дивлюся на мармур і слухаю тишу. Я почав приходити сюди не лише, щоб поговорити з нею, а й щоб знайти себе. Але щоразу здається, що я залишаю тут частину душі, яку вже не повернути.

— Я пам’ятаю мрії про наше весілля, — кажу, відчуваючи, як голос зривається. — Як ти вибирала сукню. Памятаю, страх заплутатись у фаті. Ти завжди була така жива, така яскрава... Як ти могла просто зникнути?

Відповіді немає. І все ж, коли я підіймаю очі, мені здається, що вітер стає трохи теплішим, а небо світлішим.

Я встаю, стираю сніг з плити і розправляю плечі. Пора йти. Але я знаю, що повернуся. Завжди повертаюся. Тут лежить частинка мене.

Могила Андрія знаходиться з протилежного кінця кладовища. Бреду до неї поволі. Розумію, що Інна привела Софію попрощатись з батьком. Її рішення відправити дочку до батьків тверде. Я не маю жодного права осуджувати її, бо жити якось потрібно. І вона має рацію, що без постійної роботи, без доходу дівчинку не поставити на ноги. Реабілітація — річ дорога.

Худорляву постать Інни помічаю здалеку. І біль її відчуваю інтуїтивно. У цьому плані у нас багато спільного. Втрата близьких людей зблизила, подарувавши справжню дружбу. Минулого року ми навіть втрьох святкували Новий рік.

— Будемо їхати, Софійка замерзла, — звертається вона.

На очах її дочки блищать сльози. Нахиляюсь і легенько стукаю пальцем по носику.

— Більше позитиву, мала. Твій тато не хотів би, щоб його принцеса сумувала. Він стежить за тобою з неба і дуже переймається.

— Правда? — дівчинка закидає голівку догори, підставляючи рожеві щічки снігу. — Мені дуже не вистачає його.

— Але в тебе є мама і є я.

Обіймаю худеньке тільце дитини, намагаючись вселити віру у свої слова. Їй найважче з нас усіх.

У кафешці настрій Софійки підіймається. Мала усміхається, в передчутті гортаючи меню, весело тикає пальчиком на страви. Краєм ока ловлю тривогу на обличчі Інни. Розумію, що дівчині нічим розплатитись за смаколики донечці.

Невидима сила штовхає накрити їх руку долонею та невловно стиснути у знак підтримки, мовляв, я поруч і за кошти нічого хвилюватись.

— Розслабся, — дарую щиру усмішку. — Сьогодні я добрий чарівник.

— Ти завжди чарівник, — відповідає Інна. — Я ніколи не перестану дякувати Богу за твоє чуйне серце.

— Все нормально. І годі про мене. Краще розкажи, чим плануєш займатись далі? Щось підшукала?

— Я з маленького селища, де робота з гідною зарплатнею — фантастика. Я повернусь в місто. Тим паче тут залишається квартира і комуналка, за яку треба платити.

— Софійка сумуватиме за тобою, — заправляю малій локон за вухо.

— Я доросла і розумію, що в нас немає іншого варіанту.

У дитячому голосі звучить впевненість, притаманна дорослій людині. Її маленьке життя зазнало багато горя.

— Коли стане сумно, обов’язково телефонуй до мене, — пропоную Софійці, хоч наперед знаю, що не набере. Боятиметься, що завадить роботі. — Я на зв’язку у будь-який час доби.
— Краще за мамою приглянь. У мене буде дідусь і бабуся, а в неї нікого.

Софійка хитро стріляє розумними очима з матері на мене. У натяку ніби криється прихований підтекст.
З дня трагедії минуло відносно мало часу, та діти по-іншому сприймають світ та стосунки. У їхній призмі бачення дружба дорослих чоловіка та жінки цілком згодиться для сім’ї. Я сам помічаю прив’язаність Соні.

— Звісно, ми і далі дружитимемо.

Зробивши замовлення, продовжуємо розмовляти та складати плани на майбутнє. Виявляється найбільшою проблемою стане навчання дівчинки. Доведеться погодитись на дистанційне.
Моя обідня перерва затягується, тож після перекусу я швидко відвожу дівчат додому та прощаюсь з ними. Разом із Софійкою з міста їде частинка мене. Малого янгола неможливо не любити і я не став виключенням. На останок Інні кілька тисяч гривань. Цих грошей дуже мало, однак з ними легше, чим взагалі не було б.