РОЗДІЛ 18 НАЗАР "Минуле "

Історія з Надією нагадує казку про Попелюшку. Тільки в реальному житті дівчина залишила на згадку не туфельку, а до біса приємні спогади. І ці спогади не дають мені спокою.

Ранкова кава на столі давно остигла, перед мною — гора історій хвороб, які необхідно переглянути, через кілька хвилин йти на обхід, жити далі звичним життям. Та я вже добу не можу зібратись докупи. Ніч з нею щось змінила всередині, стала промінчиком світла в непроглядній темряві.

У мене багато питань без відповідей. Чому втекла? Чому не сказала слова? Ми ж дорослі люди…

Кидаю побіжний погляд на рамку з фотографією Аліси й почуваюсь зрадником. Думаю про іншу жінку… Вперш за стільки часу.

Телефон вібрує по поверхні, привертаючи увагу. На екрані світиться контакт Інни. Одразу виникає думка — щось сталось з дитиною. Інна знає, що я на роботі, тож даремно не потурбує.

— Привіт, як справи? — першим починаю розмову, у моєму голосі звучить непідроблена тривога.

— Не хвилюйся, — поспішає заспокоїти знайома. — Я… просто набрала. Точніше, хотіла запитати про плани на обідню перерву. Якщо вільний, поїдемо на кладовище?

— Роковини через сім днів, — відповідаю без заминки.

— Батьки запросили погостювати.

Напружуюсь. В Інни далеко не найкращі стосунки з батьками. Просто так її не попросили б завітати.

— Їй потрібна твоя допомога? — ставлю логічне запитання. Минає кілька секунд, перш ніж дівчина збирає силу волі в кулак і зізнається:

— Мама впала, перелом.

— Тоді я поїду з тобою та особисто проконсультую.

— Ні, стривай. Назаре, ти і без того дуже, дуже багато зробив та робиш для нас із Софією. Я не можу користуватись твоєю добротою постійно. З мамою все буде гаразд. Її оглянув найкращий травматолог нашої клініки.

— Я наполягаю, — намагаюсь переконати її. Відповідальність за дівчат підриває на ноги та штовхає забути про робочі години. Інна та Софія — мої єдині близькі люди і вони потребують допомоги.
Інна додає м’яким, але наполегливим тоном:

— Послухай, ми справимось. То як на рахунок дванадцятої дня?

— Я заїду за вами.

Тривожно відпускати їх самих. За останніх два роки я настільки звик нести відповідальність за Кравцових, що їхня банальна поїздка викликає ледь не приступ паніки.

Господи, минуло два роки…

Два роки як не стало їх, найбільшої частини нашого життя.

Зупиняюсь поглядом на фоторамці поруч ноутбука. Світлина зроблена за годину до трагедії. На ній Аліса щаслива, усміхається на фоні засніженого дерева, радіє кожній миті.

Той день виринає у спогадах невимовним болем, непосильною тугою, яка глушить всі радари серця.

У мене випав один єдиний вихідний. Тож ми відправились на прогулянку зимовим містом. Снігу випало стільки, що комунальні служби не справлялись. А наречена раділа численним лапатим сніжинам, що продовжували сипати з сизого неба на землю.

ДТП забрало її життя дорогою додому. На засніженій дорозі зустрічний автомобіль занесло, і викинуло на мою смугу руху. Зіткнення було неминучим.

Аліси не стало.

Не стало чоловіка Інни, а їхня дочка Софія дивом вижила, залишившись в інвалідному візочку.

В очах щипає. Кажуть, чоловіки не плачуть. Однак я скажу, що плачуть. І навіть виють, трощать меблі від безсилої люті, палять себе живцем, вмираючи повільно, по частинах. Тремтячими пальцями беру фото, подушечками проводжу по її обрисах.

Залишившись сам, без її дзвінкого сміху, без теплих обіймів, лагідного голосу, я повільно божеволів, втрачав себе, деградував у своєму горі.

А ще ненавидів померлого Андрія, дорожні служби і весь світ.

До реальності змусила повернутись донька загиблого – Софійка. Мабуть, доля вміє і жартувати і співчувати, бо саме я робив дитині складну операцію, витягнувши її з лап смерті.

З часом я зрозумів, що інколи аварії — це прикрий випадок, незалежний від умінь водія та спричинений різними факторами. І цей випадок забирає найдорожчих, навчаючи прощати.

З Інною та Софіє я підтримую дружні стосунки, допомагаю дівчатам. Спільне горе нас зблизило, а ще боротьба за здоров’я малої.

Випробовування дарує силу, стійкість.

Я зумів взяти емоції під контроль, повернувся у буденні виклики і назавжди закрив серце.

— Назавжди, Алісо, — шепочу та цілую фото дівчини.

Глибоко видихнувши, берусь за роботу, яка допомагає не думати про особисте.

У звичайній рутині час проходить до обіду. Рутина — наше все. Людина настільки звикає до неї, що категорично відмовляється прийняти щось нове для себе. Наприклад я відмовився від пропозиції Михайла очолити клініку. Не знайшов сили розірвати буденність, не захотів.

Чи шкодую?

Поки ні.

У домовлений з Інною час я під’їжджаю до її багатоквартирного будинку старої забудови. У знайомому дворі поржавілі гойдалки та незмінні бабусі на лавках.