РОЗДІЛ 17 НАДІЯ "Розмова"

У замкненому приміщенні час зупиняється. Ти ніби перебуваєш у вакуумі, за яким життя триває, а для тебе зупинилось.

Я майже добу перебуваю у слідчому ізоляторі. І протягом цього часу зі мною ніхто з правоохоронців не спілкувався. Складається враження, що людину можна просто закрити і тримати, її показання не мають значення.

За цей час я обдумала все на світі, проте не дійшла до жодного логічного висновку. Сотні разів ставила питання: чому я в цих стінах? Господи, через кого?

— Муринець, на вихід! — гукає конвоїр у маленьке віконечко у металевих дверях.

Я спершу не розумію, що звертають до мене.

Та коли замок прокручують і в моєму напрямку звертаються переповнені байдужістю очі працівника установи, миттю кидаюсь збирати речі.

Я вільна!

— Ей, речі залиш. У тебе побачення.

— Але ж я не винна, — кліпаю збентежено.

— Всі ви тут не вині. Швидко, час побачення минає.

Мене проводять вузькими коридорами у протилежне крило будівлі. З кожним наступним кроком серце прискорено б’ється. Але радості від зустрічі не відчуваю. Навпаки, єство сковує дивна тривога. Побачення. З ким? Назар не прийде, Борис побоїться. Залишається одна людина, якій дуже вигідно звалити вину коханого сина на невістку.

У сіро-білій кімнаті для побачень мене залишають наодинці. Стіни тиснуть, як незримі руки, що видушують повітря в легенях. Тут пахне вічною сирістю і страхом, який в ізоляторі відчувається по-особливому гостро. За останні години це стало моєю новою реальністю.

За дверима чутно важкі кроки. Я розумію, хто це, ще до того, як вони прочиняються.

Вона. Ніка, моя свекруха. Її погляд завжди був для мене холодним, як крижана вода. Але сьогодні щось змінюється. Я бачу не тільки лід, а й вогонь – той, що горить заради сина. Отже, мої припущення вірні. Борис причетний до аварії. Любляча матуся прибігала вигороджувати свою дитину і готова боротись за його свободу до кінця.

Конвоїр закриває нас у тісному приміщенні сам на сам.

Ніка у дорогій світло-кремовій шубі з елегантною зачіскою, макіяжем, на підборах, не вписується в загальну картинку установа. Вона ніби зумисне вирядилась, аби підкреслити моє припаскудне становище і залежність від Новосядів. Її присутність лякає і дратує водночас.

— Надіє, — вимовляє моє ім'я, немов воно гірке на смак. Її голос сухий, але я відчуваю важкість слів. — Нам треба поговорити.

Я мовчу. Не хочу питати, про що. Вона вже все сказала своїм поглядом.

– Ти знаєш, що Борис не може сидіти, – говорить вона після паузи, ховаючи руки в кишені верхнього одягу. — У нього бізнес, наше стабільне завтра. На його плечах тримається вся родинна справа і дохід. А ти... Ти його дружина.

Вона робить акцент на останніх словах, наче я зобов’язана чимось тільки через цей статус. Мене стискає гнів, але я ховаю його за порожнім виразом обличчя.

— Яка я дружина? Величний статус розбився зі зрадою Бориса. Ми чужі люди.

— Помиляєшся. Ви перебуваєте в офіційному шлюбі. Я прийняла тебе у родину, ми дали гроші, любов, дах над головою.

— Ви себе чуєте? — зриваюсь від обурення. Нахабність переходить будь-які дозволені межі. Мені, як людині при здоровому глузді, не вкладається в голові її … її «любов». — Мене безпідставно звинувачують у злочині, закрили в слідчому ізоляторі, мені загрожує в’язниця. Мені, яка спала тієї ночі в своєму ліжку, коли справжній винуватець аварії їхав до коханки!

— Заспокойся. Я не прийшла просто так. У мене є план. Ти не сядеш у в’язницю, якщо чітко дотримуватимешся вказівок. У протилежному випадку слідчі мають достатню доказову базу, щоб запроторити тебе далеко і надовго.

— Це була моя машина, — вимовляю впевнено. — І це єдиний доказ. Та за кермом сидів Борис і це його вина.

— Але не його в’язниця, — перебиває Ніка. Її очі свердлять мене. Ми обоє втрачаємо терпець. — Ти ж розумієш, Надю, якщо ти не візьмеш це на себе, наше життя зруйнується. А ти... Ти молода, гарна. Роки пройдуть, забудеться, ти отримаєш компенсацію і почнеш заново.

У словах звучить щось таке, від чого кидає в холод. Вона дійсно вважає, що кілька років за ґратами – це дрібниця? Що моє розтерзане кохання до її сина має перетворити мене на жертву?

— А сам чого не прийшов просити? – крізь зуби запитую.

Ніка знизує плечима, рот кривиться в напівусмішці.

— Він сказав, що ти сильна. І що ви досі кохаєте один одного.

Ось воно. Знову «кохання», яким вони прикривають усе. Але я мовчу. Пекучі слова підіймаються в горлі, але залишаються невимовленими.

Свекруха нахиляється ближче.

— Надь, подумай. Якщо цього не зробиш, ти знищиш Бориса, мене і своє майбутнє. Я все продумала: ми оплатимо операцію потерпілому, заплатимо моральну компенсацію. Суд врахує твою співпрацю зі слідством, повне відшкодування шкоди, а ще... — жінка перехиляється через стіл та, перейшовши на шепіт, додає: — твою вагітність.

— Що? Ви збожеволіли?

Я готова убити Ніку.