РОЗДІЛ 16 НАДІЯ "Коли правда не цікавить"

Я сиджу на твердому стільці у тісній кімнатці з блідими стінами, які, здається, давно бачили ремонт. Мої пальці стиснуті в кулак, нігті врізаються в долоні, але біль допомагає тримати себе в руках. Перед мною — поліцейський з суворим обличчям, на столі лежить моя сумочка. Від нервів вії дрібно тремтять, та я намагаюсь глибоко дихати.

— Пані Муринець, — голос чоловіка строгий, як різкий подих в морозний ранок, — ви розумієте, що йдеться про серйозне порушення? Дорожньо-транспортна пригода з вашою участю, в результаті якої двадцятирічний хлопчина перебуває в реанімаційному відділені та будь-якої хвилини може померти.

Всередині мене все стискається від тривоги.

Я ковтаю повітря і намагаюся говорити впевнено:

— Я не могла цього зробити. Моя машина вдома, я не сідала за кермо, бо вчора вночі потягом приїхала сюди.

— Аварія сталась у вашому місті позавчора вночі. Мої колеги чітко зазнають час і місце вчинення злочину. Тобто ви були за сотні кілометрів звідси.

— Хочете сказати, що я втекла? — несподіваний здогад перетворюється в болючий клубок в горлі. — Збила людину, залишила її в небезпеці і зникла з міста?

Питання викладаються у логічний ланцюжок подій, котрі бачать правоохоронці.

Поліцейський уважно дивиться на мене, ніби намагається зважити, чи вірити. Його погляд ковзає по моєму обличчю — втомленому, заплаканому, без грама косметики. Він робить паузу, а потім опускає очі на якісь документи.

— Але ж автомобіль зареєстрований на вас. Чи є хтось інший, хто міг ним керувати? — нарешті запитує.

Це запитання викликає в мені хвилю холодного страху, який віддає десь у животі. Перед очима спливає лице Бориса. Його самовпевнений вигляд, його п’яна фізіономія після весілля Ніки, а ще пошкоджений бампер, який ремонтувала у майстерні.

— Боря, — раптом вимовляю я, сама не помічаючи, як це ім’я вихоплюється з вуст.

— Хто це? — швидко перепитує поліцейський, зацікавившись новою інформацією.

Я витримую його погляд, хоча відчуваю, як готова крізь землю провалитись з цього пекла.

— Мій чоловік. Він брав машину позавчора увечері. Але я не знаю, куди він їздив і що робив. Це правда, — вимовляю з нотками хвилювання.

Поліцейський щось позначає в блокноті.

— Думаю, слідчі з вашого міста з ним поспілкувались.

— І що він сказав?

У відповідь правоохоронець знизує плечима, мовляв, такими даними не володіє. Із похмурого кабінету мене виводять у не менш похмурий коридор та всаджують на одне з пошарпаних старих крісел - сидінь. А ще приставляють особисту охорону — курсанта, який підпирає стіну навпроти, зависнувши в гаджеті. Так минає година невідомості. Повз мене проходяться працівники поліції, запрошені і доставлені у відділок. І всім немає діла до пригніченої жінки, звинуваченої у казна-чому. А за цей проміжок часу довжиною у вічність я встигаю пригадати і обдумати події після святкування в ресторані та розмову з Борисом у машині дорогою додому.

Господи, він взяв мою автівку та поїхав п’яним до коханки. Зумисне влаштував скандал, шукаючи приводу для втечі. Схоже, поїздка не вдалась. ДТП — його вина. Тоді чому звинувачують мене? Треба самій набрати Борю.

Тягнусь до мобільного телефону в сумці. Пальці тремтять наче у пропасниці.

— Телефонні дзвінки категорично заборонені. Сховайте, будь ласка, мобільний, — оживає курсант.

— Але мені дуже потрібно набрати чоловіка. Впевнена, сталась якась прикра помилка. Я нікого не збивала. Він все пояснить і ви відпустите мене.

— Боюсь, самотужки ви не вийдете з відділку. Вас затримано в порядку статті 208 КПК України за підозрою у наїзді на пішохода.

Поліцейський, який допитував мене в кабінеті, підходить з протилежного кінця коридору. У руках він тримає кайданки, брязкіт яких заглушує довколишній світ.

— Але я невинна!

— Пані Муринець, заспокойтесь. Під конвоєм вас доставлять у ваше місто. Кримінальне провадження знаходиться там, тож усі питання до слідчих, які безпосередньо здійснюють досудове розслідування. Простягніть руки.

— Ви мене арештовуєте?

— Не змушуйте застосовувати силу.

Коли холодний метал торкається ніжної шкіри, я ледь не втрачаю свідомість. Перед очима виникає калейдоскоп з облич правоохоронців, які щось говорять, та я не сприймаю жодного слова. Із сірих стін, що вертяться в божевільній каруселі. З інших людей, до яких не маю жодного відношення.

Сльози прискають на щоки. Почуваюсь безпомічною, жалюгідною, приниженою істотою, яку зацькували удавані добродії.

— Я маю права на дзвінок, — вимагаю в правоохоронців. — Хтось з близьких повинен знати про моє затримання.

У голові зароджується план повідомити Жанну. Якби не було, але подруга єдина рідна душа.

— Ми повідомили Бориса Новосяда, — добиває слідчий.

— Кого? — запитую крізь сльози, які змішуються з істеричним сміхом. Складається враження, що я потрапила в театр абсурду, де всі знають свої ролі, а я — ні.