РОЗДІЛ 15 НАДІЯ "Не я "

Мабуть, з годину безцільно йду чужим містом, де все незнайоме і холодне. Вчора вранці я була сповнена надій та сподівань підкорити цей світ, а зараз розгублена, без права залишатись на вулицях, де будь-якої миті можу перетнутись з Назаром. Звідси я теж повинна поїхати. Зникнути, як сніжинка на теплій дитячій долоньці.

Ранковий зимовий холод пробирається під тканину пальта і навіть у чобітки. Щулячись від поривів вітру, заходжу у невеличку кав’ярню. Я перший відвідувач, місць повно, тож всідаюсь у кутку біля величезного вазона. Інтуїтивно я кошусь на громіздке панорамне вікно, чи не йде слідом Новосяд. Від думки, що зараз з’явиться у дверях та ставитиме незручні питання, душа скручується у вузлик.

«Ти правильно вчинила, що втекла. Не думай про нього. Він не знайде тебе».

Несподівано у сумці вібрує телефон. Я аж підскакую на сидінні. У голові одразу вимальовується картинка з контактом Назара.

Проте на екрані світиться номер Жанни.

Полегшено видихаю. Оце дожилась! Вчора тікала від Бориса Новосяда, сьогодні — від Назара Новосяда. Лише я могла потрапити у подібні хитросплетіння долі!

— Привіт! — вітаюсь з подругою вдаваним сонним голосом. Не хочу, аби запідозрила щось чи дізналася про ніч в квартирі.

— Надюш, як ти? Навіщо поїхала в готель? Я вчора так забігалась, що ми не поговорили нормально.

Вдалось відпочити?

Десятки питань пронизують ножами втомлений хвилюванням мозок. На другому плані тарабанить посуд. Розмовляючи, вона готує їсти своєму хлопцеві.

— Та нормально, не хвилюйся. Але даремно не розповіла про коханого. Я думала, між нами немає таємниць.

Западає мовчанка, яка не віщує нічого хорошого. Я ніби готуюсь почути новину, від котрої мій світ перевернеться. Хоча, куди більше?

— Не сказала, тому що він одружений і має дитину. У місті проїздом.

— Що? — скрикую на все кафе. Бариста здивовано озирається в моєму напрямку.

Моя… моя Жанна, яка обзивала невірною скотною мого чоловіка, сама виявилась зрадницею. Молода, красива, перспективна — і тягатись з жонатим? Невже нормальні хлопці перевелись?

— Чого мовчиш? — схлипує по інший бік зв’язку Жанна. — Кричи, обзивай мене. Скажи, яка я сука.

Ковтаю гіркоту. Це б вчора я розвернулась і пішла, не глянувши. А сьогодні… Сьогодні я просто не маю морального права осуджувати.

— Не стану, бо це твоє життя і твій вибір, — здавлено відповідаю.

— Сердишся?

— Не знаю. Жанно, назви, будь ласка, свою адресу. Я приїду за речами.

— Ні, ні! Не з’їжджай…

— Справа не в тобі. Я повернусь додому, щоб зайнятись процесом розлучення. Не хочу все залишати на руки Бориса. Не довіряю ні йому, ні його матері, ні…
На останньому слові запинаюсь, спохватившись про старшого брата.

— Сонечко, не ображайся, будь ласка. Я не шукаю собі виправдань і не прошу розуміння. Але серце розривається, що замість підтримки додаю болю.

Різко закриваю і розкриваю очі. Я так заплуталась, так втомилась від недомовленостей, зрад, поспішних вчинків. Моє розмірене життя за кілька днів перетворилось на суцільний жах.

— Закриймо тему, — потираю перенісся. — Скидай адресу.

— Котику, мені слід бігти на роботу. Залиш ключі собі. Владнаєш справи і приїдеш.

Хочу сказати, що навряд колись сяду у потяг сюди, навряд знайду сили подивитись на свою помилку і не згоріти дотла.

Як не дивно визнавати, та тіло пам’ятає тільки його пестощі, дотики, поцілунки. Немає Бориса і жалю за ним. Залишились тільки спогади про Назара.

— Добре, — відповідаю. — Жанно, дякую за допомогу.

Зі словами «Ми ж подруги і завжди можеш розраховувати на мене» дівчина розриває з’єднання.

Викликавши таксі та допивши каву, знову виходжу у сірість ранку. Кава додає нудоти. Таки вжита доза спиртного дарує неприємні відчуття. Цікаво, як зараз Новосяд? Прокинувся? Шкодує? Чи … шукає мене?

Останній варіант відкидаю геть. Не шукатиме. Я у нього одна з багатьох, разова акція, легковажна інтрижка, яка вилетить з голови з наступним знайомством.

Думки про Назара дошкуляють. Немов в тумані дістаюсь квартири Жанни, забираю нерозібрані речі, знову сідаю у таксі, знову вокзал. Тільки цього разу я тут сама. Тікаю, повертаючись в болюче минуле. Сирий вітер торкається щік, куйовдить волосся. Я кутаюсь у шарфик, підіймаю комір пальто, однак замерзаю до дрижаків.

На пероні шум: оголошення про прибуття потягів, гучний сміх компаній, і тільки мій пульс б’ється гучніше за все. Поспішаю додому, хоча цей «дім» останнім часом здається мені більше в’язницею. Мені лишається пів години до відправлення, коли підходить чоловік у поліцейській формі.

— Перепрошую, ви Надія Муринець? — голос його холодний, хоча погляд, здається, співчутливий.

Я на секунду завмираю, потім швидко киваю:

— Так, це я.

— Прошу пройти зі мною, — додає він, і я раптом відчуваю, як земля під ногами зникає.