РОЗДІЛ 14 НАДІЯ "Для чого?"

Чуттєвий поцілунок закінчується так само швидко, як починається. Ноги підкошуються від п’янкого почуття близькості, його аромату, його теплих долонь, які продовжують залишатись на талії. Повільно Назар опускає руки, звільняючи мене від пристрасного захвату, і відступає на кілька кроків.

Я стою перед чоловіком у його широкій футболці, з червоними від сорому щоками та палким бажанням в очах. Очі — озера душі, підступно видають моє захоплення ним.

Навколо панує мовчанка — німа і тиха, як ніч за вікном. І в цій мовчанці я почуваюсь не захищеною.
Назар знову робить крок назад, збільшуючи відстань і проникливо роздивляючись мене. Складно не нервувати, коли під білою тканиною ти без білизни.

Легке світло люстри огортає кімнату м’яким сяйвом. Слід тікати. Та халепа! Назар широкими плечима загородив двері. Рушник на його стегнах висить недбало. Вода стікає тонкими струмочками по грудях, покритих дрібнесенькими волосинками. І я мимоволі затримую подих. Його мокре волосся розпатлане, він проводить рукою по ньому, ловлячи мій погляд.

Я стою посеред його спальні вражена видовищем, відчуваючи, як ніжна тканина його футболки торкається моєї шкіри. Вона трохи завелика, спадає майже до середини стегон, і пахне ним — знайомим і затишним ароматом, який змушує мене ніяковіти. Я раптом усвідомлюю, що завмерла як зачарована, і починаю нервово розправляти невидимі складки.

— Тобі личить, — говорить Назар, усміхаючись так, наче я щойно зробила щось безмірно миле.

— Що саме? — удаю, що не розумію, хоча мої щоки вже палають.

— Моя футболка, — відповідає він. Його голос низький, теплий, майже шепіт. — Але, здається, тобі бракує ще одного пазла.

— Якого? — запитую, дивлячись йому в очі. Вони темні, як грозове небо, але водночас у них виблискує щось світле й живе.

Ніби намилувався здаля і тепер хоче кинути в обійми, Навосяд підходить впритул. Його пальці легенько торкаються мого зап’ястя, а потім підіймаються вище, проводячи ледь відчутну лінію до плеча. Мурашки пробігають по всій шкірі.

— Мене, — каже, і його губи знаходять мої.

Поцілунок — це наче вибух мільйонів сердечок у серці. Теплий, солодкий, трохи грайливий, але такий впевнений. Його руки обіймають, притискаючи ближче, і я відчуваю, як його сердечка у серці б’ються у такт з моїм.

— Надю, ти ще маєш шанс втекти і врятуватись від мене, — на долю секунди долоні опиняються на моїх розпашілих щоках, вимагаючи дивитись прямісінько у вічі.

— Не хочу, — виривається з рота зізнання. Сама дивуюсь власній сміливості, бажанням, які закручуються у тугі спіралі, поривам, що кидають в умілі чоловічі обійми.

— І я не хочу, щоб ти йшла. Залишайся зі мною, будь моєю. Ти така гарна.

Його руки блукають тілом, пробуджуючи всередині лавину, що прагне виходу. Мені тісно у самій собі. Задихаюсь, стогну, вигинаючись дугою, коли пальці підтягують футболку.

Все його. Все чекає на нього. Я усміхаюся, не ховаючи цього разу своїх почуттів.

Хочу… Хочу до вибуху. До самого краю.

Дике природне бажання бере гору над здоровим глуздом, переступає суспільні моралі. Світ за межами цієї кімнати зникає. Зараз є тільки ми. Тільки наші рухи, дихання, і це незрівнянне відчуття єдності.

А тоді починається новий день…
Світло прокрадається крізь тонкий тюль, пробиваючись м’якими променями на постіль, яка пахне його парфумами і нашою ніччю. Я лежу, дивлячись у стелю і відчуваючи, як кожна хвилина тягнеться вічністю.

Його дихання рівне, спокійне. Він спить поруч, такий беззахисний, довірливий. І це тільки поглиблює той тягар, що росте у моїх грудях. Я сама спровокувала його, сама прийшла в кімнату і не втекла, не зробила найменшої спроби втримати гідність.

Все було неправильно. Я це знаю зараз, але вчора здавалося таким... правильним? Ні, це була ілюзія.

Я піддавалась почуттям, не думаючи про наслідки. Його тепло, його руки, його слова — усе було занадто, і я дозволила собі повірити, хоч на мить, що можу це прийняти.

Але я не можу.

Завмираю, слухаючи, як він повертається у сні. Його рука м’яко торкається мого плеча. Назар все ще спить, і я використовую цей момент, щоб безшумно вивільнитися з-під ковдри.

На підлозі розкиданий одяг. Мої речі серед його — хаотичний безлад, що нагадує мені про хаос у голові. Я поспіхом підбираю його, однак позбутись згадки про минулу ніч неможливо.

Дзеркало в коридорі показує моє обличчя: волосся сплутане, погляд розгублений.

«Що ти робиш»? —запитую подумки. Відповідь очевидна: рятую себе.
Ключі лежать на тумбочці біля дверей, я майже хапаю їх, але зупиняюсь. Щось всередині мене кричить, що я повинна сказати йому, пояснити.

«Не ускладнюй», — нашіптує здоровий глузд.

Тихо повертаю ручку дверей, і прохолодне повітря під’їзду раптом відрізає від теплого, затишного простору квартири. Як тільки двері закриваються за спиною, відчуваю пекучі сльози на очах. Все, назад дороги немає. Ніч з Назаром стала останнім спаленим мостом із сім’єю Новосядів. Ні мій колишній чоловік, ні його брат більше ніколи не змусять відчувати дискомфорт і неправильність.