РЗДІЛ 12 НАДІЯ "У гостях"

І що я роблю? Серце шалено товче в грудях, у скронях пульсує кров.

Ми виходимо з клубу у прохолоду сніжної ночі. На заміну збитому, пропахлому активним життям повітрю у легені вривається крижаний холод. Вдихаю. Усередині аж щипає від морозу. Та й шкіра покривається сиротами, тому що в тонкій сукні не надто затишно під пронизливими поривами. Назар йде поруч. Близько. Вітер доносить аромат його важких парфумів. Гарний, йому пасує. Сніжинки залітають за комір його сірого пальта і він кутається щільніше.

— Змерзла? — кидає швидкий погляд. — Зараз спіймаю таксі.

— До ранку замете, — підіймаю голову у темне небо, з якого безперестану падають дрібні сніжинки. — Знаєш, не холодно. Через випиту дозу алкоголю нічого не відчуваю.

— Зовсім нічого? — нахиляється, щоб відкрити дверцята машини, і тихий голос звучить над самісіньким вухом.

— Нічого, що приносить біль.

Наші погляди зустрічаються. У його — прямолінійність, у моєму — чесність.

Сідаю на заднє пасажирське сидіння, Назар розміщується поруч з водієм. У салоні грає спокійна ледь чутна музика. Прикипаю до вікна. Чуже місто з сотнями тисяч мешканців не видається таким далеким, як вранці на вокзалі. Буквально за пів доби моє життя перевернулось з ніг на голову з появою у ньому Назара Новосяда.

Милуючись вуличними вогнями та яскравими вітринами магазинів, прислухаюсь до внутрішніх відчуттів. Я спокійна і справді ніби перебуваю у стані нірвани.

Водій звертається до Назара, розмова між чоловіками привертає мою увагу. Очі перемикаються з вулиці на широкі плечі, акуратно підстрижену потилицю. Мимоволі проводжу паралель між двома братами. Зовні вони обоє красені, підтягнуті, спортивної тілобудови. Однак, внутрішній світ кардинально різний. Борис — імпульсивний, може за секунду запалати і горіти проблемою день. Він не вибачає чужих помилок, не сприймає думки оточення. З ним як на пороховій бочці — ніколи не вгадаєш, що втне наступної хвилини.

А Назар повна протилежність. Дивлячись на цього чоловіка, вже відчуваєш спокій. У ньому є сила, яка змушує тебе вірити у щось краще і вище, а ще відчувати затишок. Ось зараз, я сиджу за його спиною, а шкірою ловлю присутність, кожною клітиною вбираю голос.

Стоп! Муринець, візьми себе в руки. Годі фантазувати і піддаватись слабостям.

Через хвилин двадцять водій заїжджає на територію сучасного житлового комплексу. Височезні багатоповерхівки нависають згори майже темними вікнами.

На мить стає страшно, що цю ніч проведу з малознайомою людиною у його житлі. Та наступної згадую, що поруч зі мною рідний брат зрадника і нічого поганого не зробить.

У голові молоточком вистукує слово «довіра». Господи, я ж сама вклала в його долоню свою.

— Ходімо, здіймається справжня хуртовина.

— Стривай, — несподівано для себе гукаю Назара. Він зупиняється. Я така мала зростом супроти нього, як Дюймовочка. — А … а моя присутність не збентежить твоїх рідних чи знайомих?

— Не зрозумів? — кліпає довгими віями.

— Крім того, що ти Новосяд і працюєш лікарем, я не володію жодною іншою інформацією.

— Боїшся? — злітають догори акуратні брови.

— Ні… Просто у такого чоловіка як ти, не може не бути жінки.

Раптом Назара робить крок назустріч. Тканина пальта в міліметрах від мене. Дихання, приправлене алкоголем, розбивається об щоки.

— Якого такого? — звучить питання з хитринкою.

— Я хотіла сказати, ну…

Слова губляться, і я стою навпроти з розкритим ротом як дурепа.

— Розслабся, Надь. Я живу сам. Я ж на весілля був сам, отже логічно співмешканки у мене немає.

— Борис і Ніка мало розмовляли про тебе.

— Чудово, тому і ми не станемо тривожити цих двох прекрасних особистостей, — широко усміхається Назар. — У тебе немає причин хвилюватись чи думати, що вчиняєш легковажно. Ми друзі.

І він знову простягає руку. А я відчайдушно боюсь відповісти, боюсь видати своє збентеження.

— Сміливіше!

Не залишає вибору. Моя холодна долоня знову опиняється в його. Він легко її стикає, а тоді відпускає. Наче нічого надзвичайного, тільки моє серце робить кульбіт.

У ліфті намагаюсь не дивитись на Назара. Зі сторони ми виглядаємо невимушено. Квартира знаходиться на сьомому поверсі. З кабіни чоловік виходить першим, звертає у довгий коридор, зупиняється біля останніх дверей.

— У тебе є собака? — бовкаю, щоб розрядити навислу мовчанку. З відчуттям неправильності алкоголь вже не допомагає справитись.

— Немає, — заперечно хитає головою. — Тож ніхто не гризтиме твоє взуття.

— Тобто, живеш сам самісінький?

— Домашня тваринка — велика відповідальність і купа часу. Я занадто обмежений, щоб дозволити собі звичайну втіху. Мене можуть викликати у будь-який час доби.

Штовхає двері і обертається до мене. Його погляд теплий, але з ноткою хвилювання — наче він теж трохи нервує.

— Заходь.