РОЗДІЛ 11 НАДІЯ "Виставка квітів"

— На виставку квітів приїхала?

— Я розлучаюсь з Борисом.

Розумні очі Назара розширяються до неможливо. Мабуть, думає, що я збожеволіла, або поводжусь як легковажна жінка.

Западає незручна мовчанка, хоч навколо тарабанять гучні баси музики і світ продовжує свій рух навколо двох людей, які випадково зустрілись в цьому місці нашої величезної зеленої планети.

Нарешті чоловік відводить погляд, вдає, що роздивляється бурштинову рідину на дні склянки. Не говорить ні слова, і від того тремкий страх осідає всередині.

— Ти нічого не скажеш? — не витримую.

— Ти втекла від нього, — запитує чи констатує очевидний факт і одним ковтком випиває спиртне.

Келих через барну стійку летить прямісінько у руки бармену, який своєю чергою отримує знак повтори замовлення.

— Складається враження, що тобі відомі причини. Ти … ти не здивований.

— Не здивований.

— Теж знав? І нічого не сказав?

Я готова вибухнути. Хтось повинен був із сімейки Новосядів мати серце і розкрити мені, сліпій та наївній, гірку правду.

Сіпаюсь від Назара, та зробити крок не дозволяють міцні пальці, що металевими лещатами впиваються вище ліктя.

— Відпусти негайно! — перекрикую музику. На нас озираються.

Одним ривком Назар стає на ноги й тепер дивиться згори вниз, а рука продовжує утримувати мене близько-близько до широких грудей.

— Заспокойся, будь ласка, та не привертай зайвої уваги.

— Відпусти, — шиплю крізь зуби.

Повільно чоловік розтискає пальці, а потім вказує долонею на сусідній стілець.

Бляха! Я не можу з ним бути, не можу перебувати в одному місті.

— Що будеш пити? — цікавиться вдаваним спокійним тоном. Натомість напружені плечі та кадик, що нервово сіпається, виказують справжні емоції Новосяда. Розмова край неприємна, та, схоже, відпустити мене не може.

— Щось міцне, інакше зірвусь.

За хвилину бармен створює у склянці легку блакитну хмарину, прикрашену соломинкою. Її викидаю одразу. Кілька ковтків — і пекуча рідина перетворюється в тілі на жар. Закашлююсь. Назар турботливо підсуває тарілочку з нарізаним лимоном.

— Отже, втекла, — приходить до висновку Назар, не зводячи з мене пильного погляду. Під тим поглядом почуваюсь пацієнтом на хірургічному столі.

— А якщо й так? — кидаю, зітхнувши. — Він не залишив мені вибору.

Назар на мить задумується. Його обличчя стає серйозним:

— Я дізнався про це нещодавно. І справі хотів розповісти після нашого танцю на весіллі Ніки.

— Пригадую, тебе гукнула мати.

— Ми посварились і я мусив поїхати додому. Тебе не встиг попередити. Вибач.

Чоловік робить глибокий ковток, а мені на очі навертаються солоні сльози. Вони душать, зрадницьки повзуть щоками.

— Що ти ще не сказав? — ковтаю клубок в горлі.

— Ти дуже гарна, а мій брат — рідкісний гад, — він говорить відверто, не приховуючи зневаги до рідні. Додає: — Якщо тобі потрібна допомога чи порада, я тут.

Я дивлюсь на нього з недовірою, але відчуваю полегшення. Нехай ця зустріч була випадковою, але вона може стати початком чогось важливого. Принаймні у великому чужому місті я знаходжу друга.
За наступною порцією алкоголю розповідаю про подругу Жанну, до якої напросилась на тимчасове проживання і яка працює в цьому клубі. Власне через її вимогу розвіятись я сиджу поруч з ним і випиваю, відчайдушно намагаючись забути ілюзіоніста за сотні кілометрів від мене і такого ще близького в свідомості. Під час розповіді опускаю момент про хлопця подруги і його прохання залишитись на ніч в готелі. Його рейс затримують, тож вільні години хоче провести поруч з нею. Хіба я могла відмовити? Хіба наважилася б зізнатись, що зовсім не орієнтуюсь в місті, тим паче вночі. Чужі проблеми не цікаві. НІКОМУ! Золота істина, якої навчили Новосяди.

— А ти часто ходиш у подібні заклади? — цікавлюсь в Назара. Спиртне робить свою справу, я трохи розслабляюсь і почуваюсь у присутності родича більш-менш комфортно.

— Друг запросив, — киває у натовп на танцювальному майданчику. Серед юнаків та дівчат без проблем розпізнаю цього самого любителя нічного життя, бо якось не вписуються старомодні танці в загальну картину.

— Складу йому компанію!

Мабуть, у мені сплітаються дві стихії — образа на Бориса за зраду і адреналін, приправлений високим градусом. Продовжуючи тримати бокал у пальцях, з грацією левиці направляюсь у центр розваг. І чхати я хотіла на думку Назара! Якщо він друг, яким намагається видаватись, зрозуміє. У разі осуду, ми більше ніколи не зустрінемось.

Моє життя. Воно одне.

Світло софітів танцює в такт музиці, переливаючись неоном і відбиваючись у бокалах, що мерехтять у руках відвідувачів. Повітря наповнене гулом басів і сміхом, а я — серед цієї яскравої стихії. Не думала, що цей вечір стане чимось особливим. Просто хотілося втекти від себе.