РОЗДІЛ 10 НАДІЯ "Світ тісний"

По поверхню з рідного міста в місто, яке замінило дім, моє життя закручується із шаленою швидкістю. А причиною тому стає несподіваний візит мого колишнього однокурсника у кабінет.

— Мда, ремонт робили років десять тому? — не то запитує, не то уточнює Михайло, роззираючись навсібіч. У його очах читаю не найкраще враження від державної лікарні. — Останній раз був тут ще інтерном. Нічого не змінилось.

— Нічого, — підтверджую, перебираючи історії хвороб.

— Хоча, ні! Зміни є. Тепер ти завідувач хірургічного відділення.

— Герасимович пішов на пенсію, — зітхаю.

— І залишив по собі гідну заміну. До речі, власне з цього приводу я завітав.

— Та вже втямив, що не поцікавитись моїм здоров’ям, — складаю руки поверх столу. Аж самому не терпиться почути про справжню причину появи в лікарні цього лощеного, дорогого лікаря у всіх сенсах. Якщо мені не зраджує пам'ять, його батько був власником мережі приватних клінік.

Михайло хитро усміхається тонкими губами в пишну бороду, таку ж шикарну, як його живіт, який підпирає стіл з протилежного боку. Дивно, куди зник підтягнутий хлопчина, що змінював дівчат щоночі.

— Я відкриваю нову філію в нашому місті і шукаю директора.

— Тобто, пропонуєш очолити приватну клініку.

— Саме так, — переможно вдаряє пухкою долонею по чиїхось медичних документах. — Скільки гаруватимеш зранку до ночі. Час пожити для себе і у своє задоволення.

— Робота — єдина радість.

— Не бреши хоч мені, — супить брови Михайло. — Я прекрасно знаю справжню причину хованок від життя. Тобі просто зручно за чужими проблемами не згадувати своїх, зручно не повертатись в минуле. Однак, друже, минуле тебе тримає за одне місце, не даючи дихнути і нарешті знайти жінку.

— Гідну заміну? — із сарказмом уточнюю. Тема неприємна і болюча, вона як мокрий батіг по оголеній спині — проймає до кісток, розриває пошматовану душу.

— Я не це хотів сказати. Час жити. Роки йдуть, а сім’ї ти досі не створив. Он моя старша дочка вже хлопчиків задивляється. А ще… Ще ми були друзями, а ти відштовхнув від себе усіх близьких людей.
Я вирішую промовчати. Легко судити людину, коли не був на її місці.

— Поміркуй над пропозицією. І поспішай, будь ласка.

Його слова діють магнетично. Попри заперечення здорового глузду задумуюсь над ними. Щось та й є раціональне. Щось усередині просить відгукнутись.

— Скільки у мене є часу на роздуми?

Обличчя співрозмовника сяє ясніше весняного сонця.

— Пропоную зустрітись сьогодні вечері і детальніше обговорити вакансію.

— Хитрий, — тицяю вказівним пальцем у напрямку грудей.

— А чого тягнути. Зустрінемось о восьмій в «Білокрилі».

— Запрошуєш у нічний клуб?

— Сподіваюсь добряче напитись, — хмикає він у бороду та зі сповненою задоволення фізіономією покидає кабінет, залишаючи по собі терпкий посмак.

Михайло як нечистий, прикрасив ситуацію і чекає на мою грішну душу.

Відкинувшись на спинку не зручного стільця, розвертаю голову до вікна. За склом панує сіра, зимова днина, яких десятки у запасі цієї паскудної пори року. Ненавиджу зиму і її кляту ожеледь. Скоро два роки моїх мук, мого невичерпного болю.

На щастя, від упаду у спогади рятує заклопотана голівка медсестри, яка після короткого стуку, не діждавшись дозволу, зазирає в кабінет.

— Пане Новосяд, вас терміново викликають у приймальню, жіночку доставили з апендицитом.

— А Некрасова де? Вона ж наче черговий лікар.

Дівчина потуплює погляд:

— Токсикоз, вже годину погано.

— Добре, — махаю рукою. — Зараз прийду.

І в цю мить закрадається питання, а може справді варто щось змінити? Може це мій єдиний шанс почати спочатку?
 

З невимовними метаннями в душі я виходжу о пів на восьму з лікарні та громадським транспортом добираюсь до клубу. Сьогодні теж нап’юсь, складу компанію Михайлові, а там і рішення прийму. Тверезим я однозначно не погоджусь залишити хірургічне відділення.

Нічний клуб «Білокрил» тоне в імпульсному світлі та гучній музиці. Лазери пробивають густий серпанок диму, розмальовуючи стелю неоновими спалахами. Відвідувачі заповнили танцювальний майданчик, рухаючись у такт басам, які б’ють прямо в груди. У хаосі життя розважальний заклад живе своїм ритмом, і кожен у ньому є частиною великої танцювальної мозаїки.

Михайло стоїть біля бару, неквапливо обертаючи в руках склянку з віскі. Його погляд блукає по натовпу, хоча сам він не шукає нічого конкретного. Прийшов сюди не заради тусовки, а щоб відволіктися. Цей тиждень розпочався важко, і думка про те, щоб на кілька годин забути про все, видається надто привабливою.

— Ще раз привіт, — штовхаю його у бік.

— Ого! Мені не привиджується? Невже ти дійсно погодишся працювати разом?

— Принаймні набратись я тобі допоможу. Складу компанію.