РОЗДІЛ 9 НАДІЯ "Переїзд"

Я приїжджаю на вокзал ранковим потягом, утомлена, але в піднесеному настрої. Свіже повітря чужого міста обіцяє щось нове, непередбачуване. Я тут уперше — у великому, незнайомому місті, яке здається мені нескінченно далеким від мого проблемного життя із зрадником – чоловіком та його прискіпливою матусею. Подруга Жанна переїхала сюди давненько, винаймає квартиру та гарує на двох роботах . Вона чекає на мене з широкою посмішкою й гарячими обіймами біля входу до вокзалу. Махаю рукою.

— Нарешті! — вигукує Жанна, обіймаючи. — Як ти доїхала?

— Та нормально, як завжди. Добре, хоч сусіди адекватні попалися, — втомлено усміхаюсь й кошусь на важку сумку.

— Вирішила переїхати назовсім? — перехоплює погляд Жанна.

— Не повернусь до Бориса. Нам затісно в одному населеному пункті.

Подруга тільки протяжно видихає. Розуміє, що дороги назад для мене не існує.

— Трохи відпочинеш. Зміна обстановки піде на користь. Я замовила твою улюблену піцу, а ще в нас купа часу для балачок.

Через пів години ми вже сидимо на м’якому дивані в Жанниній квартирі. Подруга винаймає новесеньку однушку в елітному ЖК. Ремонт дуже гарний. Помітний дизайнерський задум і відмінний смак. Я горджусь нею, бо самостійно, без жодної сторонньої підтримки може забезпечити комфортне існування.

— Ну, розповідай, — підбадьорює мене до душевної сповіді, яка реальна виключно між справжніми подругами.

Гріючи долоні об горнятко кави, неквапом переходжу до головного:

— Жанно, я приїхала не просто так. Мені треба порадитися.

— Розлучення однозначно — це я втямила. Хочеш судитись за майно? — Жанна нахиляється ближче, відчуваючи, що розмова серйозна.

— Хочу зробити Борі боляче. Щоб боліло, як мені.

Знайома здригається, але мовчить, дозволяючи продовжити.

— Я бачила їх разом в кабінеті, до того на весіллі в Ніки. І це не просто флірт. Вони зустрічалися. Місця Новосяду у моєму серці більше немає, як і його грошей в моїй кишені. Я без копійки за душею, зате з гордістю залишила зраднику квітковий салон.

Жана співчутливо дивиться:

— Це жахливо. Але ти впевнена, що треба відступати від фінансової компенсації за роки страждань у божевільній сімейці? Може, поговорити з ним?

— Не витримаю. Він дорікатиме грошима, мовляв, два роки сиділа на його шиї. Тому й вирішила втекти якомога далі, подихати іншим повітрям.

Подруга киває, міцно стиснувши мою руку:

— Ти правильно зробила, що приїхала. Тут ти зможеш трохи розвантажитися.

— Треба не гаятись і знайти роботу. Ніщо так не дошкулить Бориса, як моя самостійність. Я зможу почати з чистого аркуша. Мені вдасться.

Ми ще довго розмовляємо, поки Жана не починає з криками «Ой, запізнююсь» збиратись на роботу. Мене вмовляє виспатись, а потім вийти за новим мобільним телефоном, щоб колишній благовірний не шукав спроб насолити чи образити. Ідея з гаджетом приходиться до смаку.

— Ти коли повернешся? — запитую в коридорі подругу. Вона наносить останній штрих перед виходом, тобто, фарбує повненькі губи помадою.

— Дуже-дуже пізно. Сьогодні в клубі аншлаг, тож доведеться попрацювати до сьомого поту. Забула сказати. Мене ж підвищили до адміністратора. А з більшою зарплатнею додали непосильних обов’язків і непід’ємної відповідальності. Хочеш, приходь увечері.

— Куди? У нічний клуб? Я там зроду-віку не була.

— От маєш прекрасну можливість побачити життя нормальних людей і самою побути нормальною, а не загнаною, заляканою сірою мишкою.
Ловлю своє відображення у дзеркалі. Складно сказати, що я сіра миша. Приналежність до сім’ї Новосяд змушувала тримати марку і відповідати високим стандартам зовнішнього вигляду. Ніби прочитавши думки, Жана ніжно обіймає мене за плечі:

— Існування твоє сіре. Молода, вродлива, розумна, а існування — сіре. Тож купиш нову сім-карту, маякнеш — і я надішлю адресу закладу та номер служби таксі.

— Мені треба економити.

— Господи, Надю, сьогодні можна все. Ти вільна жінка з правом відірватись на повну.

Чмокнувши в щоку, Жанка поспішає вибігти.

Я залишаюсь сама в квартирі. Обхопивши себе руками, підходжу до вікна, за яким відкривається вигляд на внутрішній двір з дитячим майданчиком. На майданчику гуляє з візочком молода дівчина. Дитина спить, а вона, розмовляючи телефоном, сновигає припорошеною снігом бруківкою. Ось ховає гаджет у куртку, до неї підходить чоловік, цілує в щоку, зазирає під захисний тент коляски. Вони такі щасливі! Справжня сім’я, де один дбає про другого, де проблеми та радощі спільні.

Від милої буденної картини серце стискається удвічі сильніше, бо добре знаю, що таке ілюзія.

Втома бере гору. Прийнявши душ та ще раз переконавшись, що ніхто не телефонував мені, забираюсь під теплу ковдру та буквально відключаюсь. Перенасичений стресами мозок рятує мою свідомість сном.

Тільки з настанням сутінок я прокидаюсь. Спершу не розумію, де опинилась. А пригадавши, що перебуваю за сотні кілометрів від Бориса, трохи заспокоююсь. Увагу привертає пропущений виклик. Душа аж тремтить, поки перемикаюсь на журнал дзвінків.