РОЗДІЛ 8 НАДІЯ "Рішення"

Мій чоловік — ілюзіоніст. Два роки щасливого шлюбу, нескінченні відрядження, пізні наради — це створені ним ілюзії.

Я ж сліпо вірила.

— У Бориса є коханка, — потуплюю погляд, приховуючи болісні сльози.

— У кожної сімейної пари трапляються кризи в стосунках, — буденно роздивляється новий червоний манікюр свекруха, — Народи дитину — і все налагодиться. А поки терпи, якщо не хочеш повернутись в яму, з якої підібрав. Без Борі ти нуль.

Не буду.

Не можу.

Життя летить з котушок, згори вниз, сторч головою, долілиць.
— Я збираю речі та йду. Сил немає жити зі зрадником, терпіти постійні докори та почуватись винною.

Мій голос твердий як ніколи. Коли світ розколюється на мільйони частин, знаходжу сміливість більше не тремтіти перед Нікою. Відтепер ми чужі люди.

Повільно вона переводить погляд з нігтів на мене. Дивиться, наче навпроти порожнє місце, нуль без рисочки, ніхто. У цьому домі я завжди була ніким.

— Далеко зібралась без освіти, грошей, перспектив? Хіба в бордель візьмуть прибиральницею.

— Ви так спокійно говорити про сімейні зради сина. Знали?

Свекруха вибухає реготом, аж голову закидає на спинку глибокого крісла.

— Це ж очевидно, адже чоловік затримується допізна на роботі, приїжджає засмаглим з відряджень, відходить розмовляти телефоном. Лише дурний не здогадався про його походеньки.

— Отже, я, — зрадницький голос тремтить. Безпомічна, сліпа, тупоголова.

— Ну, це твої проблеми. Та послухайся мене, досвідчену жінку. Змирись і вдай, що нічого не сталось. А завагітнієш — взагалі у сім’ю вернеться.

— Ви ж знаєте, що після викидня я не можу мати дітей. І Борису відомо. .

— Тихо! — рявкає Ніка та спересердя гепає кулаком по спинці крісла. От-от з її очей рине розпечена лавина. От-от перегризе жертві горло. — Не патякай дурниць. Менше нарікала б, син не відвернувся від тебе. А зараз не шукай винних.

— З мене досить! — вже не стримую сліз.

Байдуже, що власно безвихіддю, слабкістю дарую відьмі насолоду. Чхати на неї. Вистачить мук!
Широкими кроками підіймаюсь у спальню, де одразу дістаю влізу та вперемішку закидаю у неї речі першої потреби. Майже все куплене за гроші Бориса та його стерви-матері. Брати не хочеться, але ходити у чомусь треба.

А сльози… душать, за ними не видно світу. Якоїсь миті звертаю увагу на мобільний телефон. Виявляється, Борис жодного разу не зателефонував, не надіслав бодай повідомлення чи слова вибачення елементарного. Побачила то побачила, пішла то пішла. Не цікава. Не кохана. Не рідна.

Ніби відчуваючи важкий стан, мене набирає подруга з дитячого будинку. У закладі ми були як сестри і хоч життя розкинуло у протилежні кінці країни, зв’язка не втрачаємо, підтримуючи одна одну добрим словом. Жанка — дівчина - вогник, рідкісний оптиміст та відчайдушний трудоголік. Вирісши в притулку, пізнавши на власній шкірі злидні і презирство, вона не вірить чоловікам і ладна гарувати з ранку до ночі заради своєї фінансової та моральної незалежності. Інколи Жана жартує, що прагне заробити стільки грошей, щоб вистачило купити чоловіка мрії.

Тепер я теж прихильник її теорії. Біль серця не здолати, він випалює живцем.

— Привіт, подруго! Вибач, що пізно. Я знайшла ще одну роботу, тож часу взагалі немає.

— Привіт, — замалим не ридаю у відповідь.

— Ей, Надійко! Ти чого плачеш? Знову печериця довела? От карга стара, — лементує у трубку Жана. Вона у курсі невтішних спав у моїй «сім’ї». — Що цього разу видала? Квітами дорікнула?

— Жан, мені Борис зраджує.

— Блін! Козел! Що мама, що син! Коли дізналась? — запитує, збавивши норов. Мені і так гірко.

— Тридцять хвилин тому застала в офісі з якоюсь блондинкою. Прямо у нього на столі. Уявляєш?

— Класика жанру, — важко зітхає з протилежного кінця зв’язку вірна подруга. — Що робитимеш?

— Йду від Новосядів. Зараз збираю речі. І… хотіла напроситись до тебе.

Моє питання звучить з відчайдушною надією в голосі. Якщо Жана відмовить, земля під ногами розколеться, втягнувши мене у прірву. Без грошей і зв’язків, знайомих і друзів я нікому не потрібна. Нікому!

Однак подруга витримує паузу. Не знаю чому. Від невідомості кусаю губу до крові. Напрошується одне єдине пояснення: моє прохання звучить невчасно.

— Авжеж, — відмирає Жана, а я з полегшенням видихаю. З плечей ніби гора звалюється. Хай там як, а де перебути перший час знайшлося.

— Дякую, моя квіточко! Ти найкраща! Коли сяду у потяг, напишу.

— Щасливої дороги, Надюш. І прошу, не лий сльози за покидьком і його схибленою мамочкою. Забудь, почни жити з чистого аркуша.

— Так, тепер ми в одному човні. Зароблятимемо гроші, щоб купити чоловіка мрії.

Мій сарказм залишається не почутим, або вдавано не почутим. Жана, пославшись на глобальну зайнятість, поспішно прощається.

Перевіряю зарядку на телефоні, наявність документів, а тоді обводжу важким поглядом спальню, у якій місяцями чекала коханого з роботи. Все чуже і гидке. Не моє!