РОЗДІЛ 7 НАДІЯ "Єдина віха"

— Ти хто? Геть негайно, я зараз… зараз поліцію викличу, — не відриваючи переляканого погляду від здорованя, тремтячими пальцями шукаю на столі мобільний телефон, який загубився серед розкиданих податківцем документів.

— Краще набери власника приміщення і повідом про розірвання договору оренди.

— Я не знаю його. Чоловік домовлявся.

— Авжеж, так я і повірив.

Ще один крок незнайомця в моєму напрямку. Ще один крок і він стане вирішальним. Нас розділяє лише стіл. Не надійна перепона.

— Маєш одну хвилину, щоб набрати старого скнару.

— Але я говорю правду, — нарешті знайшовши гаджет, простягаю його непроханому гостеві. — Сам поглянь, що не маю номера.

Мить він витріщається, вагається, чи дійсно не обманюю. А тоді хапає з рук мобільний і сам шукає контакт господаря, при цьому раз за разом блимає на мене з відвертою недовірою.

— Дійсно, — розчаровано визнає. — Пощастило. Але завтра ти знайдеш його і зробиш, як кажу. У протилежному випадку сьогоднішня мила перевірка стане початком великого кінця.

— Знайди собі інше місце. Я половину життя віддала за салон квітів. А флористки? Куди підуть на роботу?

— Мені чхати! — рявкає та подається вперед. Його вказівний палець замалим не торкається мого носа. — Часу тобі до дванадцятої дня. Я попередив.

І для більшої наочності, щоб залякати до дрижаків в тілі, щосили гепає кулаком по дерев’яній поверхні. Папери злітають у повітря, вальсують. Від жаху закриваю лице руками. Що можу зробити супроти тренованого велетня в половину кабінету?

— Втямила? — гримить над головою. Киваю у знак згоди, тільки б дав спокій.

Коли за його масивною спиною закриваються із шумом двері, я падаю на стілець. Гарячі сльози відчаю заливають очі, стікають річкою по щоках. Господи, я так злякалась!

Силою волі змушую себе зробити кілька глибоких вдихів та випити води. Після першої хвилі паніки наступає розуміння, що слід це питання вирішити негайно. Здоровань добровільно не відступить від цілі отримати вигідне приміщення у самісінькому центрі міста, і немає підстав ігнорувати погрози стосовно перевірок.

Вгамувавшись, набираю номер Бориса. У цю пору він навряд вдома.

Навіть після третьої серії гудків він не бере слухавку. Спересердя копаю ногою. Чому, коли дуже-дуже треба, він не чує та не бачить? Почуваюсь фаталісткою, в якої карма тягнути неприємності на голову.
Як би ми не старались, як би не сподівались на швидке вирішення справ, а життя вносить свої корективи — позитивні і до болю пекучі. Боря не відповідає, тож знаходжу одне рішення — поїхати в офіс. Добре, хоч машину встигла забрати з ремонту та не мучусь зі службами таксі. Замкнувши салон, на ходу набираю працівниць і даю назавтра вихідний.

Дорогою я нервую. В області сонячного сплетіння ниє клята тривога, погане передчуття, зовсім щось паскудне. Ніби перебуваю над прірвою, стою на самісінькому краю, а земля під ногами обсипається зі швидкістю світла. Бляха, і зробити нічого не можу.

Машину зупиняю навпроти центрального входу в головний офіс компанії. Приміщення, яке орендується під офіс для двадцяти підлеглих займає другий поверх елітного бізнес-центру неподалік від мого салону. Оглядаюсь на вікна кабінетів, у всіх темно. Тільки Боря працює. У нього одного горить світло. Набравши повні легені морозного повітря, рахую до трьох. Ох, уявляю масштаби Борисових докорів! Я пів року його вмовляла допомогти з бізнесом, а тут прийшла знову просити захисту і підтримки, визнаючи залежність від нього.

Охоронець на вході привітно вітається.

— Зателефонувати пану Новосяду, що ви приїхали?

— Він знає, — нахабно брешу, бо переживаю, що чоловік відмовиться зустрітись, пославшись на термінові збори.

Його справи важливіші за всі мої проблеми разом взяття. Пам’ятаю свою депресію, у яку впала після викидня. Днями плакала, не їла, не виходила з кімнати. А його вистачило на зовсім трохи. Він не горював, не шукав підтримки в мені. Він просто замкнувся, повністю віддався роботі. Пізні наради, систематичні відрядження, його часта відсутність вихідними — реалії життя, у яких божеволіла. Ідея мати своє діло вдихнула у мене краплину жаги до завтрашнього дня. Тільки квіти врятували від психіатричної лікарні, а зараз єдину втіху нещадно забирають. Ні, Борис не відмовить. Я дуже його проситиму.

Ліфт підіймає на другий поверх. Йду довгими порожніми коридорами. Цокання невисоких підборів видає присутність людини в німих стінах.

З кожним наступним кроком серце прискорює темп, з кожним подоланим метром душа розривається від гіркоти. У повітрі витає щось неправильне, підозріле. Шосте чуття вимагає розвернутись і дочекатись чоловіка дома. Сама не розумію причину.

Під дверима в кабінет застигаю, пальці лягають на ручку. Перед очима малюється приймальня, за нею — ще одні двері безпосередньо до керівника. Саме за ними Борис.

Натискаю, переступаю поріг.

У приймальні горить світло, на кріслі помічниці помічаю її сумку та накинуте поверх червоне пальто. Вочевидь збирається йти додому, тільки документи підписує чи узгоджує план на наступний день.Зачекати?

Але ж я дружина і поки секретів не було.