РОЗДІЛ 5 НАДІЯ "Невдячна"

Додому з ресторану повертаємось близько півночі. До цього часу Борис встиг добрати кондиції, коли душа тільки розвертається і потребує продовження свята. У нього хороший настрій. Ми разом сидимо на задньому пасажирському сидінні мого автомобіля і я бачу, з яким задоволенням гортає ролики в соціальних мережах.

— Назар поїхав найпершим з весілля?

— Чого цікавишся? — відповідає питанням на питання не відриваючись від мобільного телефону.

— Я не встигла попрощатись і подякувати.

— А є за що? — хмикає він. — Чи я чогось не знаю? — додає зі сарказмом в голосі.

— Не говори дурниць.

— Дивись, Надька, а то зради не пробачу. Обох приб’ю і закопаю в лісі. До речі, якого біса подалася з ним в танці?

Розслабленість злітає з його обличчя як за помахом чарівної палички, натомість світові показується паскудна підозрілість і зневага. Я втомлено видихаю і відвертаюсь до вікна. Сперечатись даремно.

— Що, мовчиш? — не відстає Борис, заводячись з півоберта. — Рильце в пушку?

— Годі! Спочатку твоя мама вичитала, зараз тебе доводиться вислуховувати. Я втомилась. Розумієш?

Я втомилась завжди бути винною!

— Бляха! Ти геть з котушок злетіла? Від чого втомилась? Від прислуги в будинку? Від шмоток брендових? Від платинової картки в гаманці? Захотіла курорт — будь ласка, забажала салон квітів — я дав гроші. І це не рахуючи прикрас, машини, безтурботного життя. Правду мама говорить — ти невдячна, меркантильна, мізерна жінка. Все, що вимагається від тебе — це мила посмішка і мовчазний рот. І того не можеш зробити.

— Ти не розумієш!

— Це ти не розумієш! Мені потрібна красива, елегантна, покірна дружина на людях. А вдома… Я хочу пристрасті. Тієї пристрасті, з якою віддавалась до одруження. Хіба забула? Я досі пам’ятаю.

На останніх словах Боря переходить на шепіт. Разюча здатність — за лічені секунди перетворитись з урагану на ніжного й турботливого, заради якого можна звернути гори. Та я не здатна переступити через образи, через докори, які прозвучать при найпершій нагоді. Коли його рука торкається коліна й багатообіцяльне повзе під поділ сукні, мене наче ударяє током. Всередині стаю колючим їжаком, готовим до оборони.

Подумки рахую до десяти. За кермом сидить водій, у присутності якого Борис не стане переступати заборонену межу.

— Краще доїдемо додому, — вимовляю ледь чутно. У голові вже малюється план: поки прийматиму ванну, Борис засне і дасть спокій.

— Під сукнею якого кольору трусики? — шепоче біля самісінького вуха.

— Білі, — ковтаю давкий клубок, бо глипнувши на водія, коханий рукою притискає міцніше ногу до стегна, а іншою забирається під трусики. Від сорому щоки заливаються багрянцем.

— Зірву сьогодні.

Його настирливість вбиває. Вовтужусь на місці, перехоплюю зап’ястя.

— Не треба. Він побачить.

Несподівано Боря вибухає диким, нестерпним реготом. На щастя, водій проявляє верх галантності, бо не озирається і не реагує на п’яну витівку.

— Сумно з тобою. Набридла.

Штовхнувши мене до дверцят, сам відсувається до протилежного краю. Шум двигуна глушить нарікання в мою адресу.

Ось він Борис Новосяд — не знати, чого чекати від нього наступної хвилини. Підлеглим з ним важко, а мені… Я хочу спокою. Сьогоднішній день видався багатим на події, завтрашній стане справжнім випробовуванням на міцність. Згадка про майбутню перевірку витісняє благовірного на другий план. Мда… допомога адвоката дуже б знадобилась. Хоча я сама винна. Слід було одразу шукати захисника. За роздумами не помічаю, коли автівка закочується на просторе подвір’я особняка Новосядів. Борис вибирається із салону першим. До нього телефонують, тому залишається надворі розмовляти. І чхати хотів, що на високих підборах я послизнусь на припорошеній снігом бруківці.

«Мовчазна дружина і палкий секс», — вистукує молоточком у висках.

«Мовчазна дружина і палкий секс», — озивається болем в серці. У такі миті я мрію відбити вкладені у мою справу гроші та віддати їх свекрусі.

Та втекти …

У будинку я першою справою відправлюсь у ванну кімнату, довго ніжусь в гарячій воді в надії, що захмелілий Борис засне.

Та у спальні мене зустрічає порожнє ліжко.

Не звикати самій засинати. На краще.

Торкнувшись головою подушки, поринаю у глибокий, неспокійний сон. Сниться чорний ліс, звідусіль лине виття вовків і я одна однісінька шукаю вихід із чагарників. По п’ятах мчать переслідувачі. Намагаюсь сховатись, проте ноги грузнуть в болоті.

Ранок починається з головного болю. Прокидаюсь з відчуттям, що не спала зовсім. Тіло наче побите, перед очима туман, у голові — каша. Самопочуття геть кепське. Ледве змушую себе опустити ноги на підлогу. Частина ліжка Бориса залишилась не розкритою. Не ночував вдома? Щось нове. Інстинктивно напружуюсь, в області сонячного сплетіння неприємно ниє. Якими б пізніми нарадами не закінчувався робочий день, а коханий повертався в наше ліжко. Щоб це правило змінилось, Земля повинна була зійти з орбіти.