РОЗДІЛ 3 НАЗАР "Викриття"

Дорогою до ресторану я мовчу. Однак крадькома поглядаю на Надію, яка постійно моніторить мобільний телефон. Виглядає зосередженою і, здається, стривоженою. Вуста стулились в тонку смужку, а над акуратними бровами утворилась глибока зморшка.

Не витримую і цікавлюсь:

— Щось трапилось? Не моє, звісно, діло, але маєш задумливий вигляд.

— Та ні, нічого серйозного. Завтра розберусь.

— Ти говорила про квітковий. Борис подався в інший бізнес?

— Не Боря, — видихає дівчина, відвертаючись до вікна. Я не бачу виразу її лиця, тому не вдається розгадати настрій. Вже біля самісінького ресторану вона додає: — Нещодавно я відкрила салон квітів. Невеличкий, але в центрі і в хорошому місці. І тут — перевірка. Не знаю, звідки ноги ростуть.

— Попроси брата, щоб прислав юриста. Разом справитесь. (7saghYaj Кохають лише раз)

— Попрошу, — натягнуто усміхається Надія. У її величезних очах пролітає смуток, підтверджуючи мій здогад стосовно проблем у молодій сім’ї. — Попрошу, коли спіймаю його між численними нарадами і відрядженнями.

Я вирішую промовчати. Свого часу прийняв рішення не втручатись в сімейний бізнес, тож нічого цікавитись його веденням.

— Доведеться самій, — підводжу лініюю та глушу двигун. — Зі своєї сторони можу порадити знайомого адвоката і попросити його приїхати в місто.

— Дякую, але це буде накладно. Я сама.

— Як знаєш, — знизую плечима.

Ми вже кілька хвилин стоїмо під стінами ресторану. Час відправлятись на святкування. Час мені зустрітись з матір’ю і братом. Важко видихаю.

Рахувати до десяти не допоможе.

З машини Надя вибирається без моєї допомоги, сама йде бруківкою до центральних дверей. Я про всяк випадок дотримуюсь дистанції у кілька сантиметрів, щоб у разі чого знову врятувати. Нам щастить, і ми без ексцесів добираємось всередину. А дійство набирає обертів.

Ніка та її новоспечений наречений щасливо усміхаються за центральним столом у величезному, святково прикрашеному ніжними пастельними портьєрами залі. Заклад новий, фешенебельний, призначений для розкішних гулянь та знатних відвідувачів. Гості повсідались за круглі столи, кожний з яких пронумерований. Застигаю очима на табличці з розставленням запрошених.

— Ми за першим, — пояснює Надя. — Онде Борис та його заступники з дружинами.

Я звертаю увагу на вказаний столик, за яким розмістились дві сімейні пари, юна блондинка з яскравими червоними губами та мій дорогий брат. Помітивши нашу присутність, він підводиться назустріч та одразу прискіпливим поглядом пробігається по дружині з голови до ніг. А вже потім схвально киває і, розплившись в улесливій усмішці, подає коханій руку.

— Ви встигли. Братику, вітай Ніку і приєднуйся до нас.

Кошусь на молодят. Вловивши моє вагання, брат додає:

— Треба було хоч медсестру якусь запросити.

— Припини, — ричу в нахабну фізіономію.

— Та мовчу, мовчу. Однак скільки житимеш минулим? Роки не стоять на місці, так і помреш холостяком — старим та одиноким,— шкіриться він. Надія штурхає чоловіка, мовляв, годі. Жест не ковзає мимо очей, я мимоволі зводжу брови на переніссі. Надя в курсі мого минулого.

Нехай! Байдуже!

— Йдіть за стіл, я наздожену, — намагаюсь говорити рівним тоном, бо не хочу показувати брату та його дружині біль, який роками ховаю в серці.

Слідкую за їхніми спинами, і коли сідають на свої місця, підходжу до матері.

Вона щаслива та усміхнена (ніби дійсно рада бачити старшого сина) зустрічає з розкритими обіймами.

Слід віддати належне її вмінню тримати марку. Здається, старості вона не підвладна. Замість п’ятдесятирічної дами заміж виходить жінка віком ледь під сорок. Худорлява, гарно нафарбована, з пишним довгим волоссям, голлівудською усмішкою та треновано фігурою вона дасть фору багатьом медсестрам у моєму відділенні. Про таких говорять вишукана, елегантна, та, яка знає собі ціну.

А ось її молодий наречений викликає двояке ставлення. Життя навчило розпізнавати в людях брехню і лицемірство, тож театральна улесливість не викликає довіри. Навряд він одружується з жінкою, яка годиться в матері, з великого єдиного кохання. Закрадається думка, що весільним подарунком стане вища посада. Ненавиджу вискочок, які через голови й моральні принципи пруть напролом заради власної вигоди.

— Макар! Радий знайомству, — простягає руку у знак привітання клоун в світло-сірому костюмі у велику клітку. Іншою він поправляє метелик на шиї. Мда…

— Бажаю вам справжнього сімейного щастя, злагоди і взаєморозуміння. Коли велика різниця у віці — вони просто необхідні.

Мама закашлюється, а новоспечений вітчим поспішає сховати долоню в кишеню. Ніці доводиться докласти максимум зусиль, аби  зобразити на обличчі невимушеність. Нас рятує гамір в залі, тож свідків милої сімейної драми немає.

— Попри все, Назаре, я рада твоєму приїзду. Поговоримо пізніше.

«Поговоримо пізніше» — улюблена її фраза, яку постійно чув у дитинстві. Зайнята батьком, власним життям на стороні, вона не звертала уваги на проблеми синів. Для чого перейматись нежитем чи першими синцями від бійок з хлопцями за школою, якщо ці буденні справи здатна вирішити гувернантка? І чхати хотіла на ставлення гувернантки до синів.