РОЗДІЛ 1 НАЗАР "Повернення в родину"

Один, два, три…

Заспокойся, тебе не повинно турбувати її життя. Вона стоїть на східцях, усміхається поруч з твоїм братом, вдає щасливу. У Ніки все прекрасно!

Ніка… Мама ніколи не любила, щоб до неї звертались по-іншому. Навіть своїм двом синам категорично заборонила називати її мамою. Вважає, що таким чином додає собі років. А про які роки може йти мова, коли втретє виходиш заміж за молодого «перспективного» менеджера компанії? Саме цей менеджер, який годиться мені в ровесники, підтримує маму за лікоть і з радісною міною на обличчі зустрічає чергових гостей.

Один, два, три.

Зробивши кілька глибоких вдихів, повільно відпускаю шкіряне кермо. Пальці аж судома зводить. Слід під’їхати ближче до ресторану, змусити себе вийти й привітати новоспечених молодят, а потім зображати зразкового сина. Останнє виявиться ще тим випробуванням! З мамою і молодшим братом я не ладнаю від слова зовсім. Родинне спілкування обмежується скупими привітаннями на дні народження та Новий рік.

Один, два, три…

Я таки дочікуюсь, поки гості та молодята сховаються в центральному вході ресторану, і вже тоді втискаю педаль газу, викочуючи позашляховик із протилежної від будівлі вулиці.
Чи то я занадто задумуюсь, чи то власниця крихітного «мінівена» поспішає, але вона закриває дверцята свого автомобільчика якраз у ту мить, коли проїжджаю своєю «хатою на колесах» повз. Я бачу тільки копу темного кучерявого волосся. Мить — і дівчина опиняється на бруківці.

— Твою! — скрикую, різко гальмуючи поруч ресторану.

Цьогоріч зима почалась надзвичайно рано. Ожеледь. Балансуючи по слизькій бруківці, оминаю машину. Дівчина вже встигла підвестись і тепер, зіщулившись, оглядається.

— Ти як? Все добре?

Першою справою сконцентровуюсь на збитих колінах. Рани не глибокі, проте кровоточать і колготки повністю подерті. Дівчина тримає поділ світлої атласної сукні, яка теж непоправно знівечена.

— Треба обробити.

Опам’ятавшись, що розглядаю її ноги (а ноги, слід відзначити, стрункі, худорляві), вона поспішає опустити плаття.

— Та нічого, Назаре, я сама вина. Обрала взуття не по погоді й не втрималась на високих шпильках.
«Твою», — проскакує в голові. Зводжу очі на кругленьке обличчя Надії — дружини мого молодшого брата. Востаннє ми бачились років два тому, тож не дивно, що не впізнав… Хоча у ній складно розпізнати скромну брюнетку в поношеному розтягнутому светрі з переляканим, швидким поглядом, яку єдиний раз бачив у РАЦСі в день їхнього одруження — скромної церемонії розпису у присутності двох гостей: мене та Ніки. У причину їхнього швидкого весілля я не заглиблювався та й за проблемами не мав часу.

Однак зараз мою увагу привертає вимушена усмішка на повних, підведених матовою помадою, губах, білосніжна шкіра і виразні проникливі очі, обрамлені пухнастими віями. Вітер нещадно закидає пасма волосся, які Надя враз підхоплює акуратними нігтями й заправляє за вухо.

Мабуть, я довше належного зависаю на братовій, бо на її щоках проявляється легкий багрянець. Продираю горло.

— Все одно треба обробити. У машині є аптечка. Чіпляйся за мене — я допоможу.

— Так незручно, — починає белькотіти Надя.

— Це через мене сталось, не розрахував дистанцію.

— Нічого, сукня прикриє коліна, а колготи зніму.

На долю секунди наші погляди схрещуються. Щось живе і невидиме чіпає в цій невеличкого зросту тендітній дівчинці. Її хочеться захищати. Таку гріх ображати. Надя ще дужче червоніє. Я прочиняю перед нею задні дверцята, підтримуючи під лікоть, допомагаю сісти в машину.

— Зачекай надворі хвилинку.

З розумінням киваю та відвертаюсь. В області сонячного сплетіння ниє тривога, відчуття неправильності не полишає. От як Наді з’явитись у ресторані в такому вигляді?

Почекавши, дістаю з багажника аптечку та сідаю на сидіння з протилежного боку. На мене знову звертаються чорні збентежені очі.

— Допоможу рани продезінфікувати.

— Я сама, — пищить у відповідь.

— Надь, зараз швидко все зроблю.

— Я забула, що ти профі. Для хірурга - це дрібниці.

— Інколи навіть через дрібниці стаються проблеми. І я хвилююсь, коли справа стосується рідних.

Мої аргументи діють надійно. Дівчина схрещує долоні поверх живота, а я оперативно пшикаю перекис водню і обтираю ватою краї ран.

— Ой, — мимоволі виривається з її губ.

— Пече? Потерпи.

А далі я чиню зовсім безрозсудно. Нахиляю голову і дмухаю на збиті коліна братової. Відчуваю як сам червонію від незручності.

— Дякую, — шепоче. — Ходімо всередину, а то запізнимось. Ніка зрадіє твоєму приїзду.

— Звісно, — відповідаю ледь чутно. Поганий син, який обрав долю хірурга в міській лікарні, розчарував матір, розбивши її мрії очолити сімейний бізнес.

У спадок від батька нам дістались кілька автомобільних салонів. Бізнесом керує Борис, а Ніка просто керує всіма. Саме від її гніту та нав’язливого контролю я втік в інший кінець країни.