Старий друг

Вуся рухалась досить повільно. Звичайно, причиною цьому була фізична втома, внаслідок виснаження такого потужного закляття, але найвагомішим чинником, який сповільнював її пересування, був не стабільний психічних стан. Розум дівчини досі не отямився від того, що троє таких близьких людей загинули у її власному полум'ї.

Але вона рухалась. Так, повільно. Так, не знаючи куди. Але рухалась, а в житті це, можливо, найголовніше. Аби тільки була мета. А мета у дівчини була. І нею став той парубок, що нашепотів їй зловісне прокляття. Парубок у темному каптурі, що врешті зникав, а замість нього з'являвся величезний ведмідь. Людське дитя, чий погляд був розсіяним і пильним водночас. Вуся впізнала цей туман іще півтори доби тому, холодним вечором вона впізнала цей туман. Сірий з легенькою блакиттю туман, що покривав усе через десять махів вперед. Саме в цьому тумані являвся їй хлопець. І в цьому ж тумані врешті виростали високі голі дерева, з яких миттю вистрибувало величезне, розміром із скелю, тіло звіра. Його паща була ніби роздерта від несамовитої жаги захопити ще більшу здобич, заковтнути її цілою та іще живою направити по захищеному м'язистою шиєю стравоходу до зсохлого шлунка. А очі звіра були оточені чорними шрамами, ніби хтось акуратно вимальовував навколо них чорні зірки із рваними краєчками. Він піднімав лапу і Вуся просиналась... Іще кілька секунд перед очима стояв ведмежий силует,  лютого хижака та вбивці, силует піднятої з землі могутньої скелі.

Дівчина зупинилась, щоб протерти очі від пилу, попелу та води. Очі боляче кололи від доторку обпечених рук. Вусі навіть здалося, що з її зіниць в повітря здіймаються ледь видні нитки пари.

Коли очі трохи просохли, картинка, на якій було зображено подерті вусині чобітки та перший сніжок під ногами, трохи прояснішала. Її зір став майже таким же чітким, як і до Жерна. Вона тільки відчувала ледь помітне тепло навколо очей.

"Мабуть, це через чари. А, може, опіки трохи проявилися, — подумала дівчина. — При такому морозі з туманом мали б уже зійти."

Вуся на мить забула про все, що сталось. Вона огледілась навколо. Туман досі був густий, і Вуся з впевненістю сказала б, що не бачить нічого дальше восьми махів. Але не сказала, бо і досі, ніби в тунелі могла розгледіти лінію горизонту та навіть контури лісу. Хоча боковим зором вона дійсно не бачила нічого. Це її трохи здивувало. Може, в неї видива, чи, може, мізки скипіли?

"Байдуже! — відрізала вона сама до себе, а тоді запитала. — А куди це я прямую?"

Вона подивилася прямо перед собою і згадала, що нещодавно побачила на горизонті якийсь сірий силует, що нагадував гору. Власне, він і досі там був, але тепер трохи ближче. Тепер Вуся помітила, що досі йшла трохи криво, адже, щоб побачити валун, їй довелось трохи повернути голову вправо.

"Дійди долини — говорив він, — згадала Вуся. — Ну от наче долина. Що далі, хлопче?"

Вуся рушила вперед, не зводячи очей з високого силуету. Вона ішла майже не спиняючись та споглядаючи повільне збільшення гори з кожним кроком. Десь за добу вона знову впала. Права половина обличчя занурилась у холод першого снігу, який за мить розтанув, і вона знову, вже вп'яте, побачила скрижанілу Гітару та сніжний вихор навколо. Щоразу вона думала, як щось має змінитись,  з'явитись щось нове, щось, чого раніше не було або вона просто цього не помічала. Але нічого не мінялось.

***

Отямилась Вуся години через три. Сніг під нею вже давно розтанув, а підсохла трава тьмяно тліла на фоні темного ґрунту. Її бліда шкіра знов вкрилась сіточкою бігаючих вогників. Опіки на очах знов почервоніли та роздулись, ніби магмові пухлини із надтонкою стіночкою. Вуся відчувала, як сильно навколо очей пульсує кров, як слабшає і знову посилюється натяг цієї стінки. Дівчина піднялась. У лівій нозі щось клацнуло і Вуся ледь не впала. Коліно пронизав гострий біль. Вона спробувала випрямити ногу, але біль від цього тільки посилився.

"Може, невдало впала? — подумала Вуся. — Хоча й до того воно могло боліти, а я цього просто не помічала."

Як би там не було, іти Вуся здатності не мала. Спиратись на зігнуту ногу вона не могла, тож потрібна була якась опора. Але в такому глухому степу знайти палицю чи тростину — біс тобі. Тим паче все живе тут знесло тим вибухом два роки тому. В будь-якому разі, так сказав дідусь Лью.

Дівчина знову сіла на тліючу травичку та, відкинувши сторонні думки чи негаразди, почала шукати, що може замінити їй ногу. Навколо не було нічого, взагалі нічого, що могло б послужити хоч би основою для трості чи шини. Вона близько півгодини просиділа на місці, нездатна щось вдіяти. Після цього на неї нахлинула хвиля сильної туги за друзями. Знову перед очима стали зіниціДорана, у вухах залунало: "Вуся, годі! Зупинись!". В очах почервоніло. Дівчина знову заснула, але тепер не від марень. Тепер вона заснула від втоми та нестерпного болю у серці. Наступну чверть доби вона не бачила нічого, окрім глухої темряви із сяючими де-не-де червоними вогниками.

Коли вона прокинулась, туман трохи зійшов і став не таким густим. Лінія горизонту стала чіткішою, як і контури гори, до якої Вуся прямувала останнім часом. Дівчина сіла, підігнувши хвору ногу під себе. Її здивувало те, що така поза не викликає в коліні ніякого болю. Вона знову почала думати, як з нічого можна зробити собі третю ногу. Зо півгодини вона просиділа без жодної ідеї в голові. Коли там знову почувся чийсь голос, вона дещо налякалась, але тут-таки впізнала його.