Червоним по білому

Навколо великого торгівельного порту Жерно стояв туман. Не дуже густий, і тому можна було розгледіти навіть розмиту лінію горизонту. Туман тягнувся на десятки кілометрів навколо міста і покривав собою  глибоководну річку Гітару, тепер скрижанілу і Морові ліси, і вкрите першим снігом поле, що простягнулось з того боку річки, яке тепер звалось Долиною Сліпого. Заметіль щойно вщухла і тільки деякі клапті снігу, що злетіли вище за інші, повільно опускалися вниз. Але згодом стало помітно блакитно-сірий попіл, що до купи линув зі снігом на землю, на крилах легенького східного вітерця. Під ногами у дівчини танув сніг. Вонa навіть не встигала його токнутись, як її крихітні босі ніжки уже діставались ґрунту.

Вуся ішла крізь туман, схиливши голову до землі, ніби дивлячись на щось у її надрах. По тілу бігали маленькі жовті вогники, які лишали по собі тьмяний помаранчевий слід, а на руках навіть трохи відблискували іскрами. Вогники гріли її уже близько доби. Десь далеко для неї звучали голоси Гува, Піра та нареченого Дорана. Вони говорили щось, але вона вже запам'ятала напам'ять усе, що могли говорити. Просили спинитись, закликали "В бій!", після чого голосно кричали. А ще питали як вона, що з нею сталось та що бачить. Час від часу вона помічала поряд себе їх радісні, стривожені та перелякані обличчя. Бачила в тумані їх розмиті темні силуети. Ось вона їх бачить, а ось уже ні. Сама собі говорила, що, мабуть, вже втратила здоровий глузд. Тепер вона або помре тут, або в пориві нестримного гніву полонить у вогні півсвіту.

Пройшовши іще кілька сотень махів, вона знову побачила постать Дора, який тримає у руці меч одного з культистів. Вуся знову впала та згорнулась калачиком, її трохи трусило. Підігнула коліна та охопила їх руками. Вона побачить це знову. Ні! Тільки не це. Невже це видіння тепер її ніколи не відпустить. Невже ніколи не дасть забути. І  знову, вчетверте перед нею постала скрижаніла на морозі Гірта. Або ж Гітару — байдуже. Знову зайнялась хуртовина, підіймаючи в повітря хмару снігу та закриваючи їх — чотирьох втікачів із порту Жерно — від нічної варти, що стояла на вартових баштах міста. Піднята дідом Лью хмара пилу та снігу схоронила махів від ворожих очей, хоча і просувалися вони повільніше. Вітер почав зчищати з льоду дрібні крижинки, ніби шліфуючи його нерівну поверхню. Крижинки впивались в обличчя та долоні, лишаючи дрібні подряпини. Все це Вуся вже пам'ятала, пам'ятала краще, ніж будь-хто інший. Більше того — вона чудово знала, що ці кляті жахи ніколи не вщухнуть. Вони ніколи не дозволять Вусі-з-Потону забути те, що сталось того ранку.

Ось льодинка, трохи більша за інші, потрапила Гувові в око. Він невдоволено скрикнув:

— Клята заметіль, хіба не можна трохи легше?

— Якби трохи легше — то була б не крижинка, а культівська стріла, — відповів на те Доран. — Бережи очі!

Іще з півсотні махів пройшли під захистом Льюєвого вихру. Було чутно, як десь позаду, вгорі, сваряться вартові, риплять якіть засуви та двері.

Ось Вуся помітила, що в Дорана ледь не випав кинжал із торби. Вона пам'ятала, що зараз окликне його, і ніяк не могла цьому запобігти — сон все робив сам. Чаклунка заново привязала кинджал, і раптом хуртовина вщухла. Різко, миттєво вітер припинився, поток снігу з пилом замовк і падав тепер потроху, повільно. Вуся озирнулась, а з нею і решта. Якщо Лью припинив чари,  значить...

Вони помітили поряд з дідом, який стояв біля люка, з якого вони тікали, високу могутню постать. Лівою рукою тримав Лью за шиворіт, а управій його руці блищав довжелезний меч. Він таки знайшов їх. Командувач, вартовий, дияволове чадо, як прозвав його Пір Клего, або ж Вісник Пекла, яким звався насправді — Джон Рапіра.

— Тримайся, відьмо! Недовго лишилось! — прогримів він своїм хриплим басом. Джон Рапіра витягнув бідолаху перед собою, тепер його не тримало нічого, крім леза меча.

— Швидше біжімо! — крикнув Гув.

— Навіщо, брате? — відповів на те Пір. — Чи ти не розумієш, що бій прийняти доведеться!?

— Розумію, — спокійно мовив Густав, — але не на льоду.

Дійсно, боротися на кризі, яка щойно утворилась — смертний вирок. Вони кинулись до берега, який відрізнявся від льоду відсутністю блідої блакиті. Ледь помітна лінія відділяла воду й землю.

В очах у Вусі щось блимнуло, якийсь яскравий білий спалах. Кожного разу він супроводжується нестерпним болем по всьому тілі, а особливо у грудях та голові. Вона не знала, чому це відбувається. Щоразу в цьому сні ніби перескакує на кілька секунд чи, може, навіть хвилин. Тепер вони були вже на березі. На самому краю закритого снігом берега. Перед ними стояв розгніваний Джон Рапіра та зловісно посміхався. Його очі налиті кров'ю, а навколо них жахливі темно-бордові опіки у формі коротких та довгих загострених язичків, залишені Вусею на майдані біля жернових воріт. Минулого разу Вуся помітила, що саме після цього білого спалаху щезає Пір. Тепер його вже не було поруч, і їх лишилось троє. Джон Рапіра стояв до них ліворуч, витягнувши меч в бік поля.

— Панове махи! — звернувся він до мандрівників. — А чи знаєте ви казку про Сліпого? Я думаю той дід вам розповів. Так от, тоді загинуло близько десяти тисяч культистів. Але ж вони все ще тут, хіба ні!?