Сон

Я прокинувся пізнувато, вже мало не опівдні. Піра уже не було, а його половина ліжка була акуратно заправлена, так, як вчив нас батько. Його речей також не було. Знизу чувся шум. Я так само заправив ліжко, забрав свою торбу та вийшов назовні.

Внизу, біля дверей до вітальні, впершись на стіну стояли Дор та Вуся. Пір стояв перед якоюсь із Некторових сокир і пильно її роздивлявся.

— Перве! — усміхнувся я.

— Перве-перве, — озвались вони.

— Коли рушаємо?

— Та хоч і зараз. Торби всі зібрані, немає приводу затримуватись, — відповів Доран.

— Чекали тебе, аби з Нектором попрощатись, — дзвінко додала Вуся.

— А де він?

— Та внизу, може б ти покликав? — запитав Дор.

Двері були важкі, але я їх відкрив. Знизу линув дух розпеченого металу та вугілля.

— Пане Некторе? — окликнув я. У відповідь почув лиш монотонні удари кувалди по черговому лезу чи руків’ю. — Пане Некторе! — я гукнув голосно, мало не деручи горло. Удари припинились, а за хвилину могутня постать коваля з'явилась на сходах. Він піднявся за три-чотири кроки.

— Доброго ранку, панове. Вам щось потрібно? — з легкою усмішкою запитав він.

— Та ні. Ми, власне, подякувати вам хочемо, — відповів я, мимоволі усміхаючись. Його радість була ніби заразна.

— А! То ви уже йдете, — дещо розчаровано мовив чоловік. — Шкода! Та коли так — щасливої дороги.

Він протягнув мені свою величезну розкриту долоню. Я спочатку відсторонився, але потім згадав, що це значить у людьок і потиснув її. Ну як потиснув — дав потиснути свою. Моя кисть разом із пальцями повністю вміщалась у одній його долоні. Потім Нектор так само попрощався з рештою. Дійшовши до Вусі, він мовив:

— Дівчино, дозвольте вашу руку, — він акуратно взяв протягнуту Вусею ручку та ледь помітно доторкнувся до неї губами. Вуся одарила присутніх кумедною посмішкою і засоромлено опустила голову.

— Що ж, панове махи-мадрівники, — він теж засміявся. — Легкої дороги! Радий був вас пізнати.

— Дякуємо, пане Нектор! — відповіли ми, — Величезне дякую за те, що прихистили і за чудову компанію.

Ми вийшли. Двері із неповторним, мало не магічним постуском важко закрились. Ми рушили до того мосту, який бачили, коли йшли до Нектора вперше на тій набитій генделиками широкій вулиці.

Вже за півгодини ми перейшли міст, запитавши в сторожі дорогу, і опинились перед широкою долиною річки Ллян. Наступні тижні зо два ми йтимемо цими землями, зарослими високою травою, пахучою та духмяною. Вона просто усипляла своїми чарівними ароматами, які наче багаті фарби вливались один в одного, утворюючи неповторні мотиви. Вони приворожували. Тут, по безкраїх просторах Ллянової долини, блукають тисячі дрібних гризунів та комашок, а між чагарників гніздяться дрібні птахи. Близько сотні надмахів відділяють тепер нас від лісу. Старого Морового лісу, який вузькою смугою простягнувся між Долиною та людьковим портом Жерно, що стоїть на глибоководній річці Гітару. А звідти до Знезиму рукою подати.

***

Ішли...

Два дні навколо був тільки глухий степ. Степ, який міг легко звести з глузду самотнього мандрівника, що випадково потрапив сюди і більше не вийшов. Степ, у якому можна пізнати тишу. Таку гучну, нестерпну, галасливу тишу. Вона тиснула на тебе незмінним гудінням вітру, який через свою незмінність став невід'ємною частиною тиші. Шум трави, що доповнювався її неймовірним ароматом, таким легким і гострим водночас, також складав невід'ємну частку цієї тиші. Навколо аж до самого небозводу не було ані дерева, ані паростка. Лиш де-не-де зустрічались маленькі кущики.

Тієї живності, про яку казав сторож на виході з мосту, тут і у згадках не було. Чи то вони всі поховались на зиму, чи то їх просто не водилось. Біс його знає. За два дні ми бачили тільки двох куріпок та кілька дрібних польових мишей. Комашні не було зовсім. Мабуть, вона уже позаповзала у дрібненькі ущілки в землі та чекає не дочекається, коли їх прикриє перших снігом, аби могла спокійно заснути на кілька наступних місяців.

Добряче відпочивши у Зводі, тепер ми повні сил, рухались надзвичайно швидко. Вуся з величезною торбою на плечах стрибала, загравала до Дорана та без упину розповідала якісь історії. Розповідала в найменших подробицях.

— Пам'ятаю, коли тринадцятий ще минав мені, пасла за селом цапиків. Але тільки малих. Великих я до смерті боялася. Вони були такі великі, суворі. Довжелезні роги висувалися трохи вперед і жахали мене. А їхні маленькі вічка зиркали то тут, то там, вичікуючи можливого ворога. Такі "діди" жили бувало по сотні років і за цей час їх могутня зброя поростала мохом, лишайниками та вкривалась довголітнім затверділим пилом. Тільки гострі кінці лишались гострими. Вони навмизне терлись ними об дерева та каміння, аби їх єдиний захист ніколи не підвів. А от малечі в мене було зо три десятки. Такі милі, безрогі дитятка із великими, налитими добротою та любов'ю оченятами. Скачуть навколо мене: "меее-меее". Безгрішні такі, маленькі цапики з м'якеньким на дотик хутром. Лиш в деяких ледь-ледь вбачались зачатки рогів — крихітні тверді нарости на макітрі, вкриті тоді ще шкірою. Я водила їх до річки траву пощіпати. Не пам'ятаю вже, як вона звалась, але травиця там за ніч наново виростала. Цапики метушились, а я лежала в очереті край берега із завзяттям гризла якусь травинку. І так щодня. Той лан став мені мало не домом. В селі мене чекав лише дід, він був людьком. Батьки відмовились від мене, коли помітили, що більшою я вже не виросту.